Дочка моя
figlia mia, реж. Лаура Біспурі
У конкурсі Берлінале нарешті показали класичну фестивальну європейську драму – «Дочка моя» Лаури Біспурі. Атмосфера у сім’ї дев’ятирічної Вітторії наелектризовується, коли з’являється її біологічна мати Анжеліка. За доньку борються дві жінки – та, яка її виховала, і та, яка її народила. Здається, обидві мають право на увагу Вітторії.
Тремтлива камера, жіночі персонажі у центрі сюжетного конфлікту. Батько сімейства стоїть осторонь, як і в попередній роботі Біспурі – «Клятвенна незаймана». Ви знайдете тут втішну фемінну продуху, якщо вам набридло кіно про проблеми білих чоловіків.
«Дочка моя» витягає на-гора історію дівочого дорослішання, яке балансує поміж поміркованістю і затишком та готовністю до відважного вчинку. Очевидно, що сучасна жінка потребує не тільки першої складової. Здається, Лаура Біспурі останніми кадрами каже саме про це.
Потужна драма італійки має всі шанси здобути одного з берлінських Ведмедів – принаймні, за найкращу жіночу роль для Альби Рорвахер. А сама стрічка цілком глядацька і зачіпає актуальну проблематику, тож може опинитися у шорт-лісті наступного «Оскара» – як потрапила до цьогорічних номінантів з минулого Берлінале «Фантастична жінка».
Довлатов
Довлатов, реж. Олексій Герман-молодший
Подивилися ще один фільм конкурсу – «Довлатов» Алєксєя Германа-молодшого. Режисер показує днів сім з життя письменника у пост-відлиговому 71-му. Довлатов живе у комуналці, підтримує відносини з колишньою дружиною та донькою, а ще весь час намагається опублікувати свої твори. Довлатов стикається із всюдисущим абсурдом, який долає за допомогою фірмової іронії. Інколи бачиться з Бродським, авангардними художниками та фарцовщиками. Лише з ними Довлатов може говорити відверто.
Герман-молодший, на відміну від батька, який вбачав жахливе у прикметах доби, провадить свою лінію зачудованого споглядання життя під час кризових періодів країни. Хоча у його картинах і вчувається щемлива туга, вони не позбавлені романтичного серпанку. Герман використовує свої улюблені прийоми: показує сни героїв, фільмує у тумані, населяє стрічку символами попередніх епох (у стрічці з’являються російські письменники, в яких переодяглися для пропагандистського фільму робітники заводу). Зрештою, відчуваєш не стільки ненависть до епохи (момент, де Герман хоче викликати відразу до неї – чи не найслабший), скільки бажання повернутися до Петербурга та уявити себе в опалі у влади, декадентом та іронічним стоїком.
На фоні слабкої опозиції в Росії та не надто активної громадянської позиції хоча б від митців очікуєш запалу до змін. Звісно, не наша справа чогось чекати від режисера іншої країни, але все ж маємо власний інтерес. З огляду на це зупинимося на означенні для «Довлатова» – привабливе болото, яке все ще манить сучасників. Сподіваємося, що про нього забудуть хоча б наступні покоління.
З іншого боку, прийняти відповідальність за власне життя, що і робить Довлатов – це перший крок до того, щоб бути відповідальним хоч за щось. Герман-молодший – вправний майстер, якому затишно у своєму кіно. Біда в тому, що воно про занепад.
Єва
Eva, реж. Бенуа Жако
«Єва» скидається на заздрісну спробу довести Полу Верговену – мовляв, можу не гірше, аніж «Вона». Навмисне або ні (ставимо на перше), але Жако навіть посилається до стрічки Верговена, лишаючи таку собі пасхалку: коли Бертран, персонаж Гаспара Ульєля, занотовує розмову із Євою, героїнею Ізабель Юппер, позначає її не на ім’я, а саме «Elle».
Історія про письменника-невдаху, що надихається загадковою небезпечною жінкою, мала неабиякий потенціал, який розгубила, заплутавшись у зайвих колізіях і один за одним впускаючи моменти для справжнього драматичного зіткнення характерів. З огляду на це неминучі порівняння з «Вона» (еротичний трилер з Ізабель Юппер – здається, автори навіть не прагнули тримати глядачів осторонь паралелей) ідуть «Єві» максимально не на користь.
Пригадується також інша прикра невдача – «Засновано на реальних подіях» Романа Полянського, представлена минулого року у Каннах поза основним конкурсом. Пошук натхнення, сполучений із фатальним захопленням, однаково не спрацьовують в обох стрічках, лишаючи враження, що і Полянський, і Жако чомусь вирішили перекласти відповідальність за цілісність фільму на вельми умовну сюжетну зав’язку, яка не набуває гідного розвитку, так і лишаючись схемою. Найбільше шкода Юппер, чиї видатні здібності у «Єві» просто не знаходять доречного застосування. Найближчим часом у акторки заплоновані ще принаймні чотири роботи – сподіваємось, що жодна з них більш не підведе її. А докупи й нас.
