За день до українського кінопрокату Антоніо Лукіч представив свою дебютну стрічку «Мої думки тихі» студентам Kyiv Academy of Media Arts (KAMA). Режисер поділився секретами своєї роботи та відповів на питання аудиторії, які розширюють знання про фільм ще більше.
Якщо у вашому житті є заняття, які приносять задоволення й дохід, і ви можете жити без зйомок, без аналізу й дослідження реальності камерою, краще займатися цим. Кіно не принесе нічого, крім страждань і жертви часу. Я жартую, що заробіток у кінематографі – це різниця між заробленими грошима та грошима, витраченими на лікування в невропатолога й психіатра. Після зйомок знімальна група часто роз’їжджається в санаторії.
Відмовляти людей від зйомок у кіно – однаково, що розповідати підліткам про секс. Кажете, як це жахливо, які захворювання можна підхопити, але всі збуджуються тільки більше. Із фільмом так само. Розповідаєш про жахи розкадрування, спілкування з непрофесіоналами, а всі чомусь хочуть знімати ще більше. На жодному з моїх майстер-класів ще такого не було, щоби люди підійшли і сказали: «Антоніо, спасибі! Ти нас відмовив від дурного задуму». Натомість, усі, на жаль, підходять натхненними.
Мій фільм досить простий. Ми продаємо цю історію як комедію. Така воля дистриб’ютора – написати «комедія» на постері, дозволивши людям сміятися ще до показу. Насправді це не проста комедія, а комедія на стикові жанрів. Історія про подорож мами й сина, протягом якої вони займаються абсурдною справою. Записуючи звуки тварин, вони намагаються переосмислити власні життя. Фільм називається «Мої думки тихі». Я не в захваті від назви. Це історія про невисловленість у словах, і зміст назви саме в цьому: ми часто відчуваємо щось, але не можемо знайти словесну форму для найближчих. Ми говоримо про що завгодно, тільки не про те, що нас насправді хвилює – на відміну від тварин, яких записує наш герой. Тварини подають голос, коли їх щось хвилює по-справжньому. У цьому був прихований меседж і своєрідна психотерапія.
Як цей сценарій народжувався? Від початку був фільм про онука й діда, потім дідусь трансформувався в маму. Я зрозумів, що тема дідуся мною відіграна. Мені було 20 років, я навчався в Карпенка-Карого та зняв тоді вже три фільми про дідуся. Це нормально, коли вам 20 років і відходить велике коло сім’ї, – на цьому хочеться рефлексувати. Я рефлексував трьома короткометражками. Я почав писати цю історію під дідуся, але за тиждень до початку препродакшена я переписав всю сюжетну лінію під маму. Зрозумів, що тема мами для мене ще досить болюча. Тому я сів, виписав усе найнеприємніше й мерзенне, що будь-коли говорив своїй мамі – у мене вийшло 17 сторінок, хоча в нас досить добрі взаємини. Це були 17 сторінок невисловлених слів. 17 сторінок перетворилися на повноцінну сюжетну лінію, яку втілила на екрані Ірма Вітовська.
Ми говоримо про що завгодно, тільки не про те, що нас насправді хвилює – на відміну від тварин, яких записує наш герой
Після закінчення школи в рідному Ужгороді я поїхав вчитися до Києва і вступив до майстерні Романа Ширмана в університеті Михайла Поплавського. Там я провчився рік і пішов у Карпенка-Карого. Ці п’ять років освіти я свідомо не йшов на жодну роботу – розумів, що це мій шанс присвятити себе навчанню. Я вірю, що до повного метру можна прийти через «олімпіадний шлях»: нові цілі з кожною новою роботою. Перемагаючи на шкільній олімпіаді, ви потрапляєте на міську, потім – на всеукраїнську й на міжнародну. Спершу в мене були якісь шкільні покази, потім – фестиваль у Одесі, де короткометражна дипломна робота перевершила мої очікування. Я отримав за неї диплом і «Золотого Дюка» за найкращий короткометражний фільм. Мені стало легше спілкуватися з продюсерами, а далі – Карлові Вари, де відбулася прем’єра фільму «Мої думки тихі». Тому я вважаю, що в кіно потрібно йти послідовно. Освіта – це важлива частина роботи в кіно, нею не варто нехтувати.
Фільм починається з ідеї. Правил її вигадування немає. Для Девіда Лінча повнометражний фільм складається тоді, коли він придумує свої 70 образів. Він не знає, звідки беруться ідеї й займається трансцендентальною медитацією. У мене для повнометражного фільму таких образів було 30–35. Інґмар Берґман часто звертався до побачених картин живопису: одного разу йому привиділися чотири жінки в червоній кімнаті – так народився сценарій до фільму «Шепіт і крик». Він почав придумувати, хто ці жінки, які в них стосунки та як вони живуть. Тарковський бачив сни й часто їх записував. Багато майстрів говорять, що кіно – це штука зла, важка, але їй немає рівних у зображенні снів. Кіно – це теж певною мірою сни.
Фільм починається з ідеї. Правил її вигадування немає
Кульмінація – закінчення зйомок або показ фільму на фестивалі. Одна з найголовніших кульмінацій у моєму житті – коли ми обклеювали вагони метро плакатами нашого фільму. На одній із картинок була качка, яка в нашому фільмі є макгафіном, за нею гасає наш герой. У цей момент я зрозумів, що мій сон про цього птаха по-справжньому ожив, і він буде жити у свідомості школярів та робітників, які їздять на метро й побачать цю пташку.
Вища міра роботи з ідеєю проявляється, коли на колосальні зусилля починає відгукуватися сам світ. Життя говорить із вами, будьте його радіоприймачем. Один із найприємніших моментів створення кіно – коли у вас немає ідеї й ви думаєте, про що знімати. Коли закінчив один фільм і переходжу до іншого, уявляю себе радіоприймачем, з яким життя намагається вийти на зв’язок.
Один мій друг фрілансер зареєструвався на сайті upwork і підробляв записуванням різних дивних звуків для європейських підрядників. Одного разу якийсь загадковий німець запропонував йому записати звуки українських тварин, за кожен звук платили 25 доларів. Діма зі своїм татом поїхали Черкаською областю в пошуках ферм зі свинками й корівками. Я подумав, що вони можуть бути зав’язкою, чудовим фундаментом для подальшої історії. Для мене був принциповим цей стик смішного з тваринами. Я записав собі сцени, де Діма з бумом дивного інопланетного вигляду з’являється в селі й намагається полоскотати корову або підняти маленьке порося.
Я запитав себе, чому корабель перемагає хвилі, хоча їх так багато, а він один? І зрозумів: причина в тому, що в корабля є мета, а у хвиль – ні
Сценарій народився саме з ідеї розповісти історію Діми та його подорожі з тваринами, а сцена прологу – це не більше, ніж епіграф. Сюжетної прив’язки до фільму він не має. Це просто спроба запитати й дізнатися, чи є таке поняття, як диво. Це те, в що ми віримо або щось, що можна потримати, як цей зуб? Це не більше, ніж сон, який мені наснився. Я його просто записав і якимось чином він у мене римувався зі сценою в стоматології. Втративши віру в чудо, можна втратити віру у власну країну. Ви вільні трактувати пролог, як вам завгодно.
Нас вчили придумувати ідеї через епіграфи. На першому курсі ми не розуміли, що й кого хочемо знімати, тоді нам запропонували взяти епіграф, який стане початком для подальшої розробки. Моїм епіграфом стали слова Вінстона Черчилля «Вчора я піднявся на капітанський місток і побачив величезні, як гори, хвилі й ніс корабля, який впевнено їх різав. Я запитав себе, чому корабель перемагає хвилі, хоча їх так багато, а він один? І зрозумів: причина в тому, що в корабля є мета, а у хвиль – ні». Як не дивно, Вінстон Черчилль сформував основні принципи режисера не тільки під час зйомок, але й під час розробки ідеї. Для мети не страшні жодні хвилі, а їх буде достатньо багато, тому що наш кінематограф так влаштований – вам усе буде перешкоджати, і кіно створюватиметься не завдяки, а всупереч.
Перший мій документальний фільм був про людей, які дивляться футбол спиною. На першому курсі я захоплювався футболом. Ультрас, які стоять спиною до матчу, для мене стали символом парадоксу. Так сформувалася цінність того, що я досліджую в ідеях: погляд не на головні події, а на те, що їх оточує. Футбол без м’яча – те, що мене буде найбільше цікавити.
Відомі документалісти кажуть, що коли ви не знаєте про що знімати, знімайте своїх близьких.
Мій перший досвід зйомок документального фільму закінчився тим, що я опинився в міліції. Я би не рекомендував тим, хто хоче присвятити себе кінематографу, зв’язуватися зі сумнівними людьми й іти від складного до незначного. Можна йти від простоти до глибокого. Тема жлобів для мене була закрита назавжди. Потрібно було звернути увагу на того, хто поруч. А поруч був мій дуже високий друг Андрій Лідаговський. 10 років тому я попросив його чесно розповісти, хто він і як йому живеться з його зростом. Він народився зі зростом 75 сантиметрів. Всю школу його називали «шпала», хоча шпали короткі, а рельси довші. Він не розумів, чому «шпалою» називають такого довгого хлопця, як він. Він поділився всім, і в мене вийшло коротке фотоінтерв’ю про мого друга. Аналізуючи свій подальший шлях, розумію, що всі мої фільми частково про моїх друзів.
Ваш герой – часто провідник того, чим ви є в цьому світі. Таким для мене став Андрій Лідаговський. Він не вміщується в жодні рамки: ні в соціальні, ні в рамки вагона купе. Це був мій світогляд. Він абсолютно не розуміє, куди йому вміститися, де його місце, і як адаптуватися під час.
Наша людина – та, на обличчі якої помітна епоха. Ми – носії нашого минулого. Ваш актор теж символізує щось: час або епоху. Сьогоднішній герой – це «негерой». Зокрема, Адам Драйвер, на мою думку, втілює ідею про сучасного актора. Так я інтуїтивним шляхом прийшов до Андрія. Ця висота – привід або маркер розповісти про сьогоднішній день і про покоління мілленіалів, які шукають своє місце й абсолютно не розуміють, що таке жити нормальним життям.
Наша людина – та, на обличчі якої помітна епоха
Я дуже уважно ставлюся до облич. Кожен час і епоху несуть за собою особистості. Тому ми опрацьовували це питання з кастинг-директоркою Аллою Самойленко. Ми обговорювали всіх, навіть обличчя в масовці. У нас немає таких професіоналів, які приведуть масовку з індивідуальними і промовистими обличчями. Як правило, у компромісі між зручністю людей, які точно прийдуть на зйомку, та їхньою фактурністю – вибирають саме зручність. Але погана масовка – це радше проблема режисера. Навіть найдубовішу масовку можна розкачати.
Погана масовка – це радше проблема режисера
Другий фільм уже знімав у гуртожитку. Мені хотілося розповісти мамі про те, як я живу в Києві. Вона й гадки не мала, що таке гуртожиток Карпенка-Карого. Ми спали тоді на підлозі, у мене є серія фотографій сусіда, біля якого повзають таргани. Тоді зрозумів, що мій наступний фільм буде про мого друга. Протягом року я ставив приховану камеру, коли він приходив і виходив із кімнати. У мене накопичилося близько двох терабайтів матеріалу, який потім переріс у фільм «Великий Брат». Герой цього фільму зараз один із головних режисерів театру. І в цьому теж є певний парадокс документалістики, адже вона стає ціннішою.
У нашого покоління відсутня система цінностей, втрачений зв’язок відповідальності суспільства за молоде покоління. Ми робимо сім’ї, заводимо дітей, але не розуміємо, що з цим робити, як це правильно побудувати. У фільмі мама дійсно турбується, щоби син перестав жити хибними ідолами, погонями за качкою, за музикою й почав жити нормальним життям. Це був момент мого особистого переосмислення, терапії, адже після фільму я почав жити цим нормальним життям, але вже не можу зістрибнути з поїзда режисури.
Варто знімати саме документальний фільм, бо це безпрограшна тема. В Україні документалістикою ви завжди зможете сформулювати більш серйозне висловлювання менш складним способом. Реальність і сучасність вимагає обробки саме документальним кіно. Зіштовхнути свою молодість із реальністю – це безцінний досвід, який ви можете отримати тільки зараз. Молодість не тільки фізичну, а й освітню.
Мій улюблений режисер Іштван Сабо, який у світовій кіноспільності сформував Угорщину. Для нього в кіно цінним був момент зародження ідеї на обличчі людини. Музика краще передає емоцію. Театр краще передає експресію. Література глибше передає характери. Але саме в кіно ви можете спостерігати, як на обличчі зароджується і зникає ідея. Це хвилювало його найбільше.
Зіштовхнути свою молодість із реальністю – це безцінний досвід, який ви можете отримати тільки зараз
Я закликаю всіх знімати тільки про те, що насправді знаєте. Якщо вам 18 років, ви молоді й повні життєвої енергії, навіщо вам лізти в будинок для людей похилого віку або знімати людей з інвалідністю. Ви повинні повністю монтуватися з вашими героями. Якщо беретеся за важку тему, запам’ятайте кіно Любові Аркус «Антон тут поруч» про хлопчика з аутизмом. Режисерка взяла повну відповідальність за героя та провела його не тільки крізь фільм, але продовжує його вести й у житті. Відповідальність перед вашими героями повинна стати основою ваших рішень про те, що знімати й із ким далі йти працювати.
На Одеському пітчингу ми виграли 60 000 гривень та вклали їх у інспірейшн-тур. Ми проїхали маршрутом героїв і збагатили сценарій усіма локаціями: буйволячими фермами, різними місцями з тваринами, басейнами, водами. Сцена з водами народилася саме після цього туру. Я не підозрював, що є настільки промовиста локація з такими величезними кранами, яка буде внутрішнім відображенням головного героя.
Я жартую, що фінансування – це найлегша частина виробництва. Як випускник інституту й дебютант, я мав право претендувати на 100 % фінансування. На конкурсній основі за підсумками проєкту, відео, тизера й решти ми виграли конкурс і запустилися. Частину грошей дав наш продюсер Дмитро Суханов aka The Rich Man. Були абсолютно непередбачувані статті бюджету, як, наприклад, пісня Spice Girls. Вона дорожча за гонорари наших головних акторів. І майже така ж дорога, як гонорар режисера
Я закликаю всіх знімати тільки про те, що насправді знаєте
Ми викуповували права на всі пісні, які звучали у фільмі. Я з багатьма композиторами вів особисту переписку через саундклауд. І це досить фріковаті хлопці: Ділан Роуз, Vojargers. Вони часто пропадали й писали мені в смс, мовляв, та бери, користуйся. Але потім виникають питання в Держкіно. Держкіно потрібен пакет документів на кожну пісню. Одному композитору ми відправляли DHL в Чилі. Пісню він продав за 100 доларів, і ще 150 доларів коштувала нам доставка папірця до Києва.
Пісні з фільму були на безальтернативній основі. Під цю музику я писав сценарій. Була певна система посилань на саундклауд, під яку я придумав сцени. Ця музика не випадкова, вона з відеогри і звучить досить комп’ютерно. Є таким містком між нашим головним героєм і героєм Ноя. Ми цю паралель проводимо. Наш герой – це сучасний біблійний персонаж, який збирає тварин, щоби врятувати й вивезти їх у Канаду.
