Наприкінці жовтня з Харковом трапилося те, чого не побажають одне одному жодні організатори фестивалів. Він потрапив у «червону зону», а тому майже вся офлайнова програма перейшла в мережу. Деякі покази й заходи скасовано, але сучасній кіногалузі, не звикати до форс-мажорів. Цьогорічна програма насичена й навіть має кілька цікавих прем’єр.
Kharkiv MeetDocs відкривається «Номерами» Олега Сенцова та Ахтема Сеітаблаєва. У позаконкурсній програмі також знайшлося місце для «Парфенону» Мантаса Кведаравічюса, «Забутих» Дар’ї Онищенко та «Для Сами» Ваада аль-Катеба. Фактично це такий собі фестиваль фестивалів, який підсумовує все найкраще, що трапилося з українським та світовим кінематографом за останній рік.
У позаконкурсній групі виділяється «Будинок» Тетяни Кононенко та Матільди Местер. Це стрічка, прем’єра якої за логікою мала би відбуватися в Харкові. Історія «Будинку» розгортається навколо харківської будівлі Держпрому, його історичного значення та сучасного переосмислення. Кіно двох режисерок межує з експериментом, у якому будівля грає головну роль. Перший показ фільму відбувся на DocuDays UA і стрічка досі не потрапила до кінотеатру, щоби глядач зміг відчути масштаб цього документального спостереження. Онлайн-фестиваль – поки єдиний спосіб подивитися це кіно легально. Строкатим наповненням дивує й конкурс Kharkiv MeetDocs, тому про нього хочеться поговорити докладніше.
Фільм Єгора Трояновсього залишає глибоке враження, оскільки розповідає про складні речі з наголосом на безсиллі. Батько загиблого воїна Олексія Кудрявцева намагається знайти справедливість та подивитися в очі вбивці. Ця історія римується зі самотністю моря, суворим журналістом, який бере інтерв’ю в батька, та численними відеоматеріалами самого Олексія. Й останні стали найвдалішою знахідкою цього фільму. Юнак записував відеощоденники свого життя, що тепер перетворилися на спогади, які ранять його батьків. Обидвоє розходяться на думці, чи живий їхній син. Але це не змінює їхню мотивацію добитися правосуддя, навіть якщо не вистачить власного життя.
Дослідник Дмитро Громов готується до нелегального проникнення на Байконур у Казахстані. Юристка відмовляє його від цієї подорожі телефоном, але за лічені хвилини глядач разом із героєм уже в пустелі. Вдалечині видніються ангари, де зберігають космічний шатл. Наступного дня знімальна група спробує зняти запуск ракети. Тіло та розум виснажуються, питна вода поступово закінчується, але запал оператора та дослідника не зникає. «Вторгнення на Байконур» – це божевільний та ризикований експеримент, насичений потужним саспенсом та корисною інформацією про польоти в космос у часи СРСР.
Номінант на премію «КіноКоло» в категорії «Найкращий документальний фільм» виходить на аудиторію в онлайні. Після прем’єри на Молодості його не можна було знайти в мережі, але Kharkiv MeetDocs витягнули стрічку Корнія Грицюка для перегляду – до неоголошеного релізу. . Режисер подорожує з пасажирами зі столиці до Костянтинівки й розповідає особисту історію вражень від того, як сильно українців змінила війна. Його поїзд – це зріз часу, особистостей та історій, які вони розповідають. Головна сила цього фільму у відвертості, що не шокує та не створює комфортний простір. Не чекайте почути одноголосний вирок тому, що потрібно робити з війною. Це тільки спроба почути думки людей, які цю війну бачать частіше за нас.
У містечку Винники на заході України стоїть великий будинок, який об’єднує спільноту бездомних людей та колишніх алко- й наркозалежних осіб. Спільноту заснувала Олеся Саноцька, яка на момент створення фільму померла від тяжкої хвороби. Але її справа досі живе, адже мешканці оселі підтримують лад та піклуються про одне одного. Not Alone – світле й добре кіно без зайвої патетики й сентиментів. Режисерка Сніжана Гусаревич провела з бездомними людьми багато часу, щоби вони довірилися їй щиро розповісти про свої біди та проблеми. Саме довіра і стала основним здобутком стрічки. Це дозволило без прикрас показати, як головні герої уникають безвихідних ситуацій.
Щороку на заході України відбувається велике паломництво до урочища Зарваниця. Режисери вхопилися за можливість дослідити цей феномен і пішли разом із вірянами довгою дорогою до просвітлення. На шляху зустріли харизматичного священника, кумедного фотографа та багато християн, для яких цей похід давно перетворився на традицію. «Зарваниця» створена на межі ігрового та документального кіно, адже автори стрічки не займалися суто спостереженням. На кількох кадрах вони доречно розставили людей, як шахматні фігури, але намагалися максимально не втручатися в процес побаченого. Адже досвід паломництва в кіно – це не лише гарна картинка, але й можливість зі свого монітору подивитися на інший куток країни з незнайомцями, які за годину перегляду стають близькими.
War Note важко оцінювати як кіно, адже це збірка фрагментів та уривків із фронту, що увібрала тисячі облич та емоцій. Деякі фрагменти надто короткі, а деякі – надто болісні. Цей досвід Роман Любий передає максимально стисло, подекуди сухо. Попри погану якість кількох відео, на них видно, як поводяться українці. За шаленого викиду адреналіну, а місцями – страху й жорстокості, вони щосили намагаються зберегти людське обличчя. Бо вони знають, за що вони воюють. War note – це нагадування, що війна досі триває й нашим людям там потрібна підтримка.
