Режисер з успіхом повернувся на Круазет після восьмирічної перерви – його фільм встановив історичний рекорд серед журі критиків видання Screen, отримав приз ФІПРЕССІ та був одним із фаворитів на отримання Золотої пальмової гілки. Два попередні фільми Лі Чхан Дона теж брали участь в основній програмі Каннського кінофестивалю. «Поезія» – соціальна драма про літню жінку, яка записується на курси поезії та довго і марно намагається скласти один вірш, у 2010 році отримала приз за кращий сценарій. Натхнення головній героїні не приходить, крім того вона страждає на хворобу Альцгеймера, вже забуває прості іменники (а скоро підуть дієслова), до того ж вона ростить онука – малолітнього апатичного злочинця, який принесе чимало проблем сім’ї. Ключ до розуміння «Поезії» режисер дає в початковій сцені – титр з назвою фільму з’являється на тлі зелених пагорбів, співу птахів, і сильної течії річки, в якій обличчям вниз пливе мертва дівчинка. Тут фільм Лі Чхан Дона римується з іншим фільмом про поезію – «Патерсон»– правда Джармуш за допомогою віршів оспівує маленькі радості життя, нескінченність непомітних деталей, які роблять наше життя наповненим прекрасними моментами. «Поезія» ж наповнена відчуттям занепаду і смерті, що особливо відчуває головна героїня, коли в пошуках натхнення поринає у спогади дитинства, можливо востаннє, оскільки вона стрімко втрачає пам’ять. Сильний жіночий персонаж був центром і «Таємного сяйва», яке в 2007 році отримало приз за кращу актрису. Головні героїні обох фільмів знаходяться в далеко не найкращому становищі, вони зіткнулися з горем або хворобою, вони ставлять собі питання про біль, смерть, божевілля, минуле чи майбутнє. Втім, вони продовжують боротися за загальнолюдське право бути щасливими.

У південнокорейському кінематографі Лі Чхан Дон вважається кимось на кшталт патріарха – він був успішним письменником, брав участь у написанні сценаріїв до двох знакових південнокорейських фільмів 90-х, успішно дебютував як режисер у 1997 році з «Зеленою рибою». Можна сказати, що він породив хвилю популярності корейського кіно, в якому згодом відзначилися талановиті та ексцентричні Пак Чхан Ук і Бон Джун Хо, які знімають авторське кіно на межі (а іноді й поза межею) жанрового. Хон Сан Су знімає інтелектуальні та побудовані на діалогах низькобюджетні фільми із регулярністю один-два фільми на рік, що дозволяє назвати його «корейським Вуді Алленом». Кім Кі Дук, культ якого чомусь закріпився на пострадянському просторі, знімає ідіосинкратичні філософські притчі, які залишаються в пам’яті завдяки шокуючим і жорстоким кадрам.

На жаль, ім’я Лі Чхан Дона відоме не так широко, хоча його унікальний стиль і вміння зберегти найбільш невловимі деталі людської природи виділяє його серед інших сучасних азійських режисерів. І якщо багато хто люблять південнокорейське кіно за його дивність, жорстокість і навіть певну інопланетність, то Лі Чхан Дон вибивається з цієї картини завдяки універсальній кіномові, яка зрозуміла й західному глядачеві. Дивно, але порівняння стилю і тематики робіт Лі Чхан Дона з його південнокорейськими колегами дійсно може бути вкрай натягнутим. Ба більше, певні елементи, притаманні режисерові, відгукуються в інших сучасних представників азійського кінематографа. Так, схильність до «тихих психологічних драм», маргіналів, й історій про життєві травми і класову нерівність об’єднує режисера з японцем Хірокадзу Корееда, який саме в цьому році отримав Золоту пальмову гілку. Гнів індивідуальний і національний, агресія і класова боротьба нагадують кінематограф ще одного улюбленця канської публіки – китайця Цзя Чжанке. А вміння бритвою Оккама проникати в найпотаємніші куточки людської свідомості ріднить Лі Чхан Дона з тайванцем Хоу Сяосянем.