Саме за неї, а не за криваві вдивляння у потовчену голову, не за екстремально довгі сцени зґвалтування і не за відверте зображення сексу – настільки детальне, що практично межує із документальним репортажем із місця подій. Коли у «Любові» Мерфі каже Електрі, що прагне робити кіно зі сперми, крові й сліз, можемо не сумніватися: його вустами напряму промовляє режисер фільму. Ное не цурається розчуленої інтонації, і за її допомогою маніпулює глядачем не менш вправно, аніж тоді, коли береться за ультранасилля. Але ж хіба не заради майстерної маніпуляції ми дивимось його фільми? Хіба не сподіваємось на неї після емоційних випробувань «Любові» й «Незворотності»?

На відміну від більшості колег по New French Extremity, Ное справді вміє викликати емпатію до героїв – так само завиграшки, як і одразу. Внутрішній монолог М‘ясника з «Один проти всіх» обертається на монотонний потік знавіснілого бруду й ненависті та викликає огиду мерзенною щирістю – зрештою може здатися, що ми божеволіємо разом із жалюгідним маргіналом. У наступних стрічках Ное наближається до персонажів поступовіше, та й самі вони менш радикальні: починаючи з «Незворотності», лиха трапляються з героями частіше, аніж вони чинять їх самі. Утім, коли хороший хлопець товче на друзки череп супротивника на початку все тієї ж «Незворотності», ними все одно переймаємось значно менше, аніж власним психічним комфортом.  Коли красуню ґвалтують у переході, а випадковий перехожий не приходить їй на допомогу, ми співчуваємо не стільки героїні, скільки трагічній ситуації, яку страшно екстраполювати на себе та близьких. Час для справжнього співчуття настає пізніше: одночасно із тим, як із фільму зникає насилля і шокові сцени. Герої стають ближчими, ми дізнаємось про них більше, а разом зі спостереженням за їхнім романтичним життям у геометричній прогресії зростає градус сентиментальності.

«Вхід у порожнечу» майже три години робить усе, аби наблизити нас до вже мертвого героя, вистраждати його чергу невдач, розчулитися дитячими флешбеками і виснаженими піти на наступне коло переродження. «Любов», історія посереднього й узагальненого кохання, взагалі міняє фізичну жорстокість на психологічне насилля укупі з жалем і розчаруванням, безупинно апелюючи до всього наявного досвіду глядацьких розбитих сердець. А от на «Екстазі» вечірка сентиментів закінчується – і починається зовсім інше паті. Ное тут у чудовій формі: злий, вправний, іронічний, заграє з наративом та не дає заховатися у співчутті до героїв. Як колись у «Незворотності», оповідь тут веде камера, але цього разу вона не рухається назад у часі, а спостерігає за розвитком подій, що робить її значно безжальнішою. Ймовірно, ті, хто цінив фільми Ное за форму, не помітять суттєвої різниці і тішитимуться, а от тих, хто звик, що режисер зачіпає емоційно, «Екстаз» як мінімум здивує. Чи варто жалкувати за тим, чого все одно не отримаємо? Риторичне питання, та й, зрештою, одна з головних чеснот Ное – розмаїття. А сентиментальність, хай навіть жорстока і нескінченно приязна глядачеві, все ж вимагає самоповторів, які в далекій перспективі діють гірше, аніж сангрія з секретним інгредієнтом на невдалих танцюристів.