«Дивніше, ніж в раю» – другий повнометражний фільм Джима Джармуша, який збирався воєдино протягом декількох років. Спершу, в 1982 році Джармуш зняв півгодинну короткометражку «Новий світ», створену на основі спільних сценарних напрацювань Джона Лурі та самого Джармуша, а вже у 1983 році були дозняті інші шматки. Лурі ж вважав за краще написати для фільму меланхолійний саундтрек, підкреслюючи тональність картини. В умовах такого абсолютного співавторства, без прихованого творчого придушення, і з’явився фільм, витканий з автобіографічних подробиць життя Лурі і Джармуша та зі спостережень зсередини за угорською громадою Нью-Йорка. Жанр стрічки умовний: Джармуш знімає насамперед  кіно споглядальне і живе, не зосереджуючись виключно на тих чи інших сюжетних поворотах. Персонажі розкриваються поступово, в міру їх наближення чи то до «землі обітованої», чи то до зачарованого оазису, придуманого що Естер, що Белою/Віллі, що Едді.

«Дивніше, ніж в раю» змістовно досить лаконічна стрічка, до того ж її 90-хвилинний хронометраж сприяє посиленню ясності авторського висловлювання. Щільність візуальної і монтажної мови така, що у фільмі немає абсолютно жодного прохідного кадру, мізансцени або відсилки. Та й Джармуш принципово не перевантажує свій фільм словами, як це буде спостерігатися вже у більш пізніх його роботах: від «Ночі на Землі» до «Меж контролю». Слова тут замінені очевидними недомовками, а повітря картини просочене мовчанням і паузами, що попереджають собою про щось дійсно важливе у житті героїв. Оператор Том ДеЧілло знімає статично, фіксуючи навіть порожнечі, коли персонажі виходять з кадру.

Будапешт – Нью-Йорк – Клівленд – Флорида. Такий маршрут, як би це не звучало пафосно і бундючно, буття Естер та її двоюрідного брата.

Із задушливих обіймів невільної Угорщини – у систематичний, але одночасно привабливий хаос Великого Яблука і запорошених американських доріг. Джармуш зображує шлях, що незаперечно римується з метафорами життя, яке тепер вже усі троє героїв фільму починають із чистого аркуша.

Примітно, що Белла, який приїхав у США, прагне максимально швидко стерти зі своєї пам’яті усю свою «угорськість», і влізти у шкіру справжнього, «стовідсоткового» американця, ставши Віллі. Втім, така демонстративна відмова від національної ідентичності означає, звісно ж, небажання Белли бути чужинцем. Його маскування «під Віллі» є захисною реакцією на те невідоме і вороже середовище, яке, однак, режисером все ж практично винесене за кадр, хоч Джармуш і не приховує своєї іронії над так званою американською мрією і способами її досягнення. Не кажучи вже про те, що режисер знімає свою картину наперекір американській  міфології кіно, максимально відсторонюючись від архетипів.

Головним же героям важливо бути «тут і зараз», жити одним днем, хвилиною і навіть секундою, наближаючись до своєї заповітної мети. Але чи утопічна вона? Фактично так, і вони це так чи інакше розуміють, але без цієї утопії існування героїв було б справжнім пеклом, без початку і кінця. Втім, відповідь на питання «Куди приводять мрії?» залишається риторичною.