Звинувачувати МакКея у товстій метафоричності фільму буде як мінімум некоректно, хоча іноді дуже хочеться. Режисер раз у раз то порівнює своїх персонажів з наживками для Чейні, то на самого Діка приміряє костюм Галактуса. Але кепкує він дуже обережно, помістивши на початку стрічки дисклеймер-захист: мовляв, про віце-президента епохи Буша-молодшого відомо дуже мало, «але ми, бляха, постаралися». Знущання набувають апогею, коли МакКей пускає титри посеред фільму, демонструє серце політика на таці хірургічного кабінету. Навіть сцена після титрів – це такий собі крик гіка, який втомився від нескінченного хайпу навколо «Форсажу» і хоче знімати хороше авторське кіно. Та чи справді у нього виходить, знову ж іронічно буде відповідати фокус-група у сцені після титрів.

Разом із тим саме метафори і рятують «Владу» від повної вторинності перед іншими байопіками, які з’являються перед «Оскаром», немов гриби після дощу. По-перше, це спосіб наративу, що обрав МакКей. Оповідь у стрічці ведеться від імені ветерана війни, яку розпочав Дік Чейні, а закінчується міцним стукотом серця померлого оповідача у кволому тілі політика. Режисер позбувається жодних алюзій на «Франкенштейна» Мері Шеллі, адже це б убило людяність головного героя, яку він так довго будував протягом фільму кмітливими діалогами та мізансценами. Навпаки ж, пересадка нового серця (як його називає сам Чейні) спрямована показати, що політики – теж люди, навіть якщо вони бажають кривавої влади.

Гарним прикладом контроверсійності Діка Чейні є його стосунки з донькою, яка зізналася родині про сексуальну прихильність до дівчат. Кремезний батько важко видихнув, але обійняв доньку, а перед Бушем-молодшим відразу поставив умову – жодних утисків квір-спільноти. Демонічність віце-президента США проявляється поступово, попри різкі стрибки у часі. Все-таки МакКей цурається показувати Чейні злочинцем від самого початку. «Монстрами стають, а не народжуються», – проповідує режисер. І бодай його меседж світу не новий, але заслуговує уваги. Адже невже фізичні перевтілення Крістіана Бейла залишаться заслугою лише його фітнес-тренера? Невже кумедні камео ніхто так і не побачить? І невже ніхто так і не здивується на титрах Віллу Фаррелу та Бреду Пітту в ролі продюсерів? Проходячи через ці чекпойнти у фільмі, ненароком можна і задоволення від перегляду отримати. Хоча повертатися у цей світ погано загримованих чоловіків та жінок, які постійно грають одні й ті ж ролі, точно не хочеться.