Складно повірити, але історія відображення представників ЛГБТ-спільноти в кінематографі почалася майже одночасно з народженням самого кінематографа. Першим фільмом, у якому був показаний танець (імовірно) двох гомосексуалів став «Експериментальний звуковий фільм Діксона», знятий у 1895 році. В еру німого кіно геїв зображували досить карикатурно: хлопцями із клішованою дівочою поведінкою, тонким голосом і тендітною побудовою душі. Лесбійок же змальовували підкреслено маскулінними, а кінематографісти того часу ще довго й успішно шокували публіку такими гіперболізованими стереотипами. Із появою Кодексу Гейза (етичний кодекс виробництва фільмів у Голлівуді) ситуація тільки погіршилася. Були заборонені будь-які посилання на гомосексуальність, а традиційні сімейні цінності підкреслювалися у фільмах тих часів понад усе. Геїв та лесбійок тепер зображували як психопатів, садистів і вбивць. У 1960-х роках правила стали м’якшими, а у 1967 році етичний голлівудський кодекс і зовсім скасували. Почали з’являтися фільми, де гомо- або бісексуальні персонажі є нормальними людьми, що знаходяться в гармонії зі своєю сексуальністю. Одним із перших таких фільмів став «Внутрішній світ Дейзі Кловер» із бісексуальним персонажем Роберта Редфорда, що вийшов на екрани в 1965 році.
У США популярність набирали андерграундні режисери, як-от Енді Воргол і Кеннет Енгер, що зображали одностатеве кохання на великому екрані. У Європі особливо виділялися Лукіно Вісконті, П’єр Паоло Пазоліні та Райнер Вернер Фассбіндер – режисери-гомосексуали, які зняли не один шедевр на квір-тематику. І якщо в Європі режисери відображали гомосексуалів як повноцінних і багатогранних людей, то в США ситуація стала кращою тільки на початку 1970-х років, хоч і ненадовго. Просування прав меншин і активні соціальні рухи кінця 60-х сприяли появі такої собі «відлиги», що закінчилася у 80-х роках із відродженням правих релігійних рухів та острахом СНІДу. Знадобилося чимало часу, щоб світова ЛГБТ-спільнота позбулася стигми та великої кількості забобонів, які в розпал пандемії СНІДу доходили до абсурду.
У 90-х роках в США з’явилося нове покоління режисерів, які ознаменували своєю творчістю появу такого феномену, як New Queer Cinema – кар’єри Тодда Гейнза, Грегга Аракі і Гаса Ван Сента у результаті пішли в гору, і квір-тематика поступово успішно перейшла у мейнстрімне кіно. Голлівудські зірки почали мало не полювати на ролі геїв і лесбійок. Навіть не пов’язані з рухом ЛГБТ режисери почали цікавитися розмаїттям сексуальності, що особливо помітно в таких фільмах 90-х, як «Орландо» Саллі Поттер, «Ночі в стилі бугі» Пола Томаса Андерсона і «Небесні створіння» Пітера Джексона. Хоч ЛГБТ-персонажі перестали бути дивиною, їхні інтимні стосунки здебільшого відкрито не показувалися на екрані аж до виходу «Горбатої гори» Енга Лі. Після цього жодних табу практично не залишилося: у кіно тепер відображають будь-яких представників ЛГБТ-спільноти, зокрема трансгендерів, чого раніше ніколи не робили в серйозному тоні (хоча чоловікам, мабуть, подобалося переодягатися в жінок, починаючи з «У джазі тільки дівчата» і закінчуючи «Місіс Даутфайр»). Успіхи «Життя Адель» («Золота пальмова гілка» Каннського кінофестивалю 2013 року) і «Місячного сяйва» («Оскар» за найкращий фільм 2016 року) остаточно довели, що ЛГБТ – не аутсайдерський рух, на який можна закривати очі.
Собачий полудень
ЛГБТ-тема у кіноіндустрії не була б повною без «Собачого полудня» – тепер уже класичного кіновисловлювання Сідні Люмета. Річ навіть не у контроверсійності, а у задушливій іронії, яка втягує глядача у той день та час, де нікому не затишно, тому доводиться все сприймати на одному диханні, аби швидше вибратись.
Головний герой стрічки Сонні (Аль Пачіно) знаходиться у нестерпній ситуації, де все, що могло піти не так, пішло не так: пограбування на десять хвилин перетворилось на переговори із копами та взяття заручників, грошей у банку як кіт наплакав, і втекти уже не вдається. 250 розгніваних чоловіків, репортери та роззяви спостерігають за горе-пограбуванням, мета якого, як виявляється – збір коштів на операцію для Леона (Кріс Сарандон), коханця Сонні.
Саме у такому балаганно-гротесковому контексті і відчувається гуманізм Люмета та ліберальна риторика «Полудня»: замініть сюжетну лінію із табуйованими почуттями головного героя на лінію з гетерокоханкою, і весь сором, безвихідь та тягучість перетворюється на надмірність чи навіть жорстокість. Натомість глядач вболіває за грабіжника Сонні, подекуди забуваючи і про його, і про свою сексуальну орієнтацію.
Якщо вже формувати ЛГБТ-сінематеку, без Сідні Люмета та Аль Пачіно у спекотному, подекуди ліричному та гротесковому «Собачому полудні» не обійтися.
Dog Day Afternoon
1975
режисер: Сідні Люмет
у головних ролях: Аль Пачіно, Джон Казале, Кріс Серендон
Том на фермі
Майстерно замаскований під класичний трилер про потаємні страхи і божевілля, «Том на фермі» поступово руйнує класичні принципи драматургії саспенсу, перетворюючись у жорстку, навмисно брутальну і позбавлену помітної естетики попередніх картин Долана драму сексуальної несумісності, відсублімованих комплексів, таємних пристрастей і порушених кордонів приватного існування. До певної міри «Том на фермі» підіграє традиціям «Кумедних ігор» Міхаеля Ганеке, у яких для центральних антигероїв немає нічого сакрального, а особистий простір є настільки крихким, що зруйнувати його не становить особливих труднощів. І у Ганеке, і у Долана жертви – це просто жертви, які особисто впустили у своє життя зло і розкрутили колесо жахливого і деструктивного насильства, а тому у своїй загибелі вони винні самі.
Втім, «Кумедні ігри» демонстрували дистильовану реальність, перетворену на гру; у героях Ганеке не було ескапізму. Натомість тріо головних персонажів «Тома на фермі» існує в такому прикордонному стані, вони будь-що-будь прагнуть втекти від мерзенної реальності, забуваючи, втім, що вона їх все одно наздожене. У стрічці зображена віктимна природа людини, бо для Долана постфактум, якщо простежити всі до єдиної лінії любовних взаємин у його картинах, будь-яке кохання, особливо таке, як в «Томі на фермі», жертовне за своєю природою. Однак, є велика різниця між самопожертвою і жертовністю на заклання, коли один коханець до останнього розчиняється в іншому, дозволяючи себе принижувати, але при цьому насолоджуючись цим болем. Любов стає патологією, хворобою, яка знищує будь-яку волю людини, яка ламає його як особистість. Том частково звинувачує себе в загибелі Гійома, і, піддаючись силі Франсіса, прагне до катарсису, до морального і духовного очищення від усіх своїх гріхів через біль, який відчуває і надалі. Франсіс же є екстраполяцією всіх панів, для яких раби існують виключно для задоволень і тортур.
Спокута перетворюється на знищення, на вбивство, і Франсіс, на відміну від більш морального і психічно стійкого Тома, до всього вже давно готовий . Потрібна лише овечка – вівтар для заклання давно чекає завершення сакрального ритуалу. У «Томі на фермі» немає як такого класичного розподілу на антагоністів і протагоністів, бо всі рівні у своїй суперечливості і жорстокості. Долан цього разу позбувся візуального кітчу, зосередившись у «Томі на фермі» на насиченій лінії сюжету.
Tom à la ferme
2013
режисер: Ксав'є Долан
у головних ролях: Ксав'є Долан, П'єр‑Ів Кардінал, Евелін Брошу
Назви мене своїм ім'ям
Пасторальна картинка Луки Гуаданьїно у цьому фільмі зображує Італію мало не Едемом. Режисер створив повільне настрієве кіно про кохання, яке, наче заборонений плід, переслідуватиме героїв своєю спокусою. Візит молодого Олівера змінює світ 17-річного Еліо, і їхнє захоплення одне одним створює казкову атмосферу першого кохання. Найкращим рішенням у стрічці став акцент на емоційній складовій, яка підкріплюється меланхолійними композиціями Суф’яна Стівенса. Це італійське літо неначе застрягло у пляшці з-під старого вина, яке неминуче має бути допите. Інакше його смак вже не буде таким солодким, як велосипедні прогулянки Еліо чи нічні танці Олівера.
«Назви мене своїм ім’ям» стає своєрідним посібником зі сміливості серця та потаємних бажань. Фільм Гуаданьїно із легкістю розповідає про важкі речі. Кохання у цій стрічці щохвилини наповнюється новими інтонаціями, але неминуче поїде на останньому потязі у новий світ, де час рухається швидше. Це чутлива історія, яка могла б легко розвалитися від одного зайвого руху чи погляду, але магічним чином тримається купи. Вишукані образи, які створили Гаммер та Шаламе, легко закарбовуються у пам’ять після перегляду.
Call Me by Your Name
2017
режисер: Лука Гуаданьїно
у головних ролях: Тімоті Шаламе, Армі Гаммер, Андре Асіман (Мунір) Андре Асіман
Щасливі разом
Прем’єра «Щасливих разом» на Каннському кінофестивалі 1997 року остаточно закріпила статус Вонга Карвая як одного з найталановитіших режисерів-візіонерів сучасності. У своєму шостому фільмі автор із Гонконгу знайшов, здавалося б, ідеальну форму і довів свій унікальний стиль до досконалості. Найчастіше режисера порівнюють саме з Мікеланджело Антоніоні, що не дивно, адже основна тема фільмів Карвая – нескінченна кількість відтінків самотності (у місті, у парі, у власній голові, у світі), криза комунікації і пам’ять як великий зрівнювач.
Іронічна назва фільму може легко ввести в оману, тому що «Щасливі разом» – це історія двох закоханих чоловіків, які роблять життя одне одного нестерпним. Зв’язок фільму з ЛГБТ-тематикою, особливо на будь-якому соціальному чи політичному рівні, досить відносний. Фільм починається з грубої і беземоційної сцени сексу головних героїв, після чого режисер ніколи не повертається навіть до натяку на вульгарність. Історія Лая (Тоні Люн Чу Вай) і Хо (Леслі Чун) знаходиться десь на іншому кінці спектру зі «Сценами з подружнього життя» Бергмана, тільки на відміну від легендарного шведа Карвай розглядає пристрасть як справжню любов і бачить у згасанні почуттів не меланхолійний смуток, а радше надію на переродження: можливо, наступні відносини вийдуть кращими за попередні?
Ілюзорне бажання головних героїв «почати все спочатку» повторюється протягом усього фільму, і навіть переїзд героїв із Гонконгу до Буенос-Айресу на початку фільму був продиктований відчайдушно дурною надією змінити давно зіпсовані відносини. «Філософським каменем» для їх вмираючої любові повинен був стати водоспад Ігуазу, який Лай і Хо вперше побачили зображеним на абажурі дешевої лампи. Скажений ритм кохання головних героїв і динаміка пристрасті-ненависті підкреслюється гранично нахабними (навіть за сьогоднішніми мірками) стилістичними прийомами: чергування кольорових і чорно-білих кадрів, стрибковим монтажем (що швидше нагадує роботу мозку і пам’яті під впливом чогось вкрай згубного), уповільнення або прискорення зйомки, використання стоп-кадрів і відсутність звичного лінійного наративу.
«Щасливі разом», який приніс Карваю нагороду за кращу режисуру в Каннах – це фільм, наповнений дикою енергією і тонкими спостереженнями за природою любові, що абсолютно не спекулює на соціальній складовій. Можливо, Лай і Хо дійсно ізгої, але скоріше через свою непереборну ностальгію за минулим, батьківщиною, колишнім коханцем, ніж через свої сексуальні вподобання. Цікавим видається використання у фільмі композиції Каетану Велозу, яку пізніше використав Педро Альмодовар у «Поговори з нею», а потім і Баррі Дженкінс в «Місячному сяйві» – фільмі, який був багато в чому натхненний стилем і методами Карвая.
Chun gwong cha sit
1997
режисер: Вонг Карвай
у головних ролях: Леслі Чун, Тоні Люн Чу Вай, Чхан Чень
Орландо
Складно уявити лагідніше кіно про боротьбу зі стереотипами та політикою визначеної ідентичності, ніж кінокартина Саллі Поттер. Того ж таки 1992-го на екрани разом із «Орландо» вийшов «Малькольм Х» Спайка Лі. Два важливих інді-фільми про права боротьбу за власне «я» були викинуті у буття 90-их, де один універсальний солдат Жан-Клод Ван-Дамм, який заледве говорить англійською, міняється у прокаті місцями з універсальним поліцейським Сільвестром Сталлоне, який заледве говорить англійською (щоправда, причини цієї мовної несправності різні).
Якщо настрій фільмів Спайка намагався раз по раз наздогнати адреналіновий потяг токсичної маскулінності та прокричати їм про права чорношкірих, то настрій «Орландо» нікуди не поспішає. Він не ходитиме з транспарантами та обмальовуватиме стіни. Саллі Поттер говорить про інше: красу, єдність із собою та права будь-якої непривілейованої особистості. Насилля у ньому практично немає, як і персоніфікованого представника «домінантної патріархальної моделі». Окей, тут є Біллі Зейн. Ми ненавидимо його лише за те, що він — Біллі Зейн.
Каст Тільди Свінтон на головну роль у стрічці, що транслює цінності Вірджинії Вулф — одне з кращих менеджерських рішень, зроблених 27 років тому. Орландо вийшов пансексуальним, безстатевим, трохи наївним та хаотичним, як і будь-яка людина, якщо уважно слухати Жана Лакана. Здається, ми мало слухали його.
Orlando
1992
режисер: Саллі Поттер
у головних ролях: Тільда Свінтон, Біллі Зейн, Кентін Крісп
Життя Адель
Резонансний фільм французького режисера Абделатіфа Кешиша «Життя Адель» здобув головну нагороду на Каннському кінофестивалі 2013 року. І хоча його варто називати екранізацією графічного роману Жулі Маро «Синій — найтепліший колір», режисер зумів талановито розставити свої акценти, одним із яких стала навіть назва стрічки. Кешиш акцентує увагу на тому, що в центрі сюжету не один конкретний етап у житті головної героїні Адель, а історія її життя: дорослішання, пошуку себе, любові, насолоди, професії. Стрічка складається з двох глав та триває 3 години, та що там, перша сексуальна сцена триває 6 хвилин, показуючи абсолютно все, на що здатні дві французькі красуні. І режисер це робить не заради еротизації стрічки. Ні, для нього ця сцена – ще один спосіб показати романтичну буденність двох закоханих людей, то чому б не зробити це по-справжньому, не соромлячись, але без зайвих прикрас, адже зрештою цей фільм – драма за жанром.
Спочатку дівчина з синім волоссям – лише сон, мрія для Адель. Вона навіть не розуміє мети цієї нав’язливої ідеї, проте поступово це заважає їй отримувати насолоду від стосунків із хлопцем. А от знайомство із цією загадковою дівчиною Еммою поступово та з легкістю розставляє все на свої місця. Це не фільм про лесбійок, це фільм про кохання. Про таке, яким воно є: таємниче, пристрасне, неконтрольоване, захоплююче. Нині, в часи вседозволеності, одностатеві стосунки залишаються єдиним острівком, який все ще приречений час від часу стикатися з напливами піратських кораблів критики соціуму, тож створити справжній витвір мистецтва з такої історії кохання – місія, яку на себе взяв Кешиш.
Варто нагадати, що 2012 рік був роком французьких демонстрацій та мітингів у підтримку (або навпаки) легалізації одностатевих шлюбів. Франція прийняла цей закон 18 травня 2013-го (та право на усиновлення). А вихід такої сильної стрічки Кешиша одразу за мотивами таких гучних подій – логічне завершення боротьби за право кожного на кохання.
La vie d'Adèle
2013
режисер: Абделатіф Кешиш
у головних ролях: Адель Екзаркопулос, Леа Сейду, Жеремі Лаерт
120 ударів на хвилину
«У період із жовтня 1980-го по травень 1981-го п’ятеро молодих людей, усі активні гомосексуали, отримали діагноз «пневмоцистна пневмонія» у трьох різних лікарнях Лос-Анджелеса». Із цього сухого речення у науковому щотижневику почалася історія СНІДу, який застав Захід зненацька. Для суспільства сексуальної революції, яке звело в абсолют свободу і скинуло табу на сексуальність, хвороба означала появу двох нових співрозмовників. Перший – внутрішній. Його страхи не відчувати чи не вміти дарувати задоволення, не відповідати ідеалу суспільства «Egalité! Liberté! Sexualité!» і бути відкинутим відтепер доповнилися нав’язливою думкою про те, що секс, до того ж, може вбивати. Другий співрозмовник – зовнішній, консервативний та безапеляційний. Він тілько-но й чекав на появу слабкого місця й тепер самозадоволено промовляє: «Я ж казав».
У своїй стрічці Робен Кампійо показує ВІЛ-позитивних активістів організації Act-Up Paris, які на початку 1990-х із усіх сил розпочинають діалог саме із другим. Розмова зривається на крик, вони нещадно висміюють консервативні уявлення й консолідуються перед обличчям ворога, вимагаючи не ставити на собі хрест та фінансувати розробку ліків. Їхній лозунг – «Мовчання = смерть» – сильний аргумент у дискусії, та у випадку із внутрішнім співрозмовником він ледь не втрачає сенс (адже в екзистенційному розрізі смерть є необхідною й не залежить від мовчання). Кампійо у «120 ударах на хвилину» вдалося вловити ці суперечності та дуже вміло відчути й передати сутність активізму як такого, адже, переживаючи невідповідність, він сміється зовні й плаче всередині сильніше, ніж повсякденне життя.
Те, із яким захопленням активісти у стрічці сміються з невігластва суспільства на гей-прайді (у відкритому просторі), компенсується всепроникним страхом, який спостигає їх наодинці (переважно в коридорах організації та квартирах). 120 ударів серця на хвилину, які Кампійо вкладає в назву стрічки, позначають не тільки симптом ВІЧ, а й піднесений сміх та гнітючий страх перед смертю. ВІЧ, активізм, наркотики, посилене серцебиття та швидкі знайомства у стрічці змушують глядача доторкнутися до життя, яке загострили й підігріли настільки, що тримати «120 ударів на хвилину» стає боляче: страшно і прекрасно.
120 battements par minute
2017
режисер: Робен Кампійо
у головних ролях: Науель Перес Біскаярт, Арно Валуа, Алоїза Соваж
Дівчина
Торік прем’єрована на Каннському кінофестивалі стрічка Лукаса Донта «Дівчина» отримала чимало схвальних відгуків та поїхала додому з головною відзнакою ЛГБТ-програми. Ба більше – за роль трансгендерної дівчини актор і танцівник Віктор Полстер отримав премію «Особливого погляду» за найкращу акторську роль. І такий вибір цілком зрозумілий. Полстер грає юнака, який не тільки повноцінно ідентифікує себе як дівчина на ім’я Лара, але й мріє стати професійною балериною.
Попри повну підтримку батьків та, здавалось би, толерантне (на перших порах) ставлення однокласників, а також повну впевненість у власному виборі, Лара не відчуває себе в комфорті. Вона мріє якнайшвидше зробити операцію зі зміни статі, аби не тільки відчувати себе жінкою, але й бути нею. Кожного дня вона намагається приховати від себе і оточуючих свою стать, чим калічить своє тіло та призводить до посилення її внутрішнього психологічного тиску. Перша закоханість тільки підсилює її депресивні настрої, що призводить до ще більших негативних наслідків для тіла. Підліткові проблеми трансгендерів, звісно, піднімалися й раніше – згадайте хоча б стрічку «Три покоління» у головній ролі з Ель Фаннінг. Та «Дівчина» йде далі. Лукас Донт не тільки розкриває внутрішні переживання головної героїні та проблеми, з якими вона стикається під час гормональної терапії та спілкування з однолітками, але й накладає на це ті специфічні проблеми балетних танцівників – складну роботу над собою та жорстку конкуренцію. Стрічка надихалася історією тансгендерної танцівниці Нори Монсекур, з якою Донт познайомився, коли йому було 18.
