Новий фільм Кешиша чекали на Венеційському кінофестивалі з особливим нетерпінням. Ще б пак, режисер вже надто збурив публіку своїм «Життям Адель», а після прем’єри навіть намагався продати Золоту пальмову гілку, аби зняти наступний фільм. Нагорода (справедливо) залишилися на поличці режисера, а «Мектуб, моя любов» не просто показали у Венеції. Він нарешті дійшов і до українського кінопрокату, де знайдеться безліч прихильників попередніх робіт Абделатіфа Кешиша.
Історія розгортається на узбережжі моря на півдні Франції. Молодик Амін приїздить до подруги Офелії (жодних алюзій на Шекспіра не чекайте) та підглядає за її любощами з новим бойфрендом Тоні. Тоні, у свою чергу, сам себе бойфрендом ледве називає та полюбляє те, що подобається кожному чоловіку на піщаному березі моря – бути вільним. Амін же кинув університет, займається фотографією та приїхав скоріше за перезавантаженням до рідного дому, аніж щоб розставити якісь крапки над «і». В останньому твердженні ховається найбільше проблема фільму, адже ніхто крапок не розставляє. Ба більше, навіть не намагається вималювати ту саму літеру «і».
За всі три години мелодрами жоден персонаж не робить крок на зустріч іншому, не створює конфлікту та пасеться на власній території комфорту, не викликаючи у глядача бодай найменшого інтересу до подій. Схоже, що Кешишу подобається розчинятися у цьому французькому мамблкорі, якому бракує витонченості. Якщо американський мамблкор у виконанні Ноя Баумбаха вибухає у кульмінації, то все, що вибухає у стрічці Кешиша, – це нові рівні small talk, якими оперують персонажі фільму, змінюючи локації рідше, ніж цього хотілося б. Врешті-решт після другої години режисеру, мабуть, і самому набридає стежити за всіма перипетіями умовного сюжету, і він перемикається на народження двох овечок, скрупульозність зйомок яких можна порівняти хіба що з довгими кадрами Бели Тарра. Ефект огиди настільки великий, що Амін ділиться враженнями від фотографування цього «чуда світу» навіть у клубі, посьорбуючи коктейль за барною стійкою. До речі, сцена у тому самому клубі триває близько півгодини. За цей час помітно, що навіть деякі актори втомлюються знаходитися у кадрі.
Що вдалося удосконалити Кешишу після зйомок «Життя Адель», то це нові рівні об’єктивації жіночого тіла. Так у 2018 році ніхто ще не насмілювався знімати жіночі оголені та напівоголені тіла. Режисеру можуть позаздрити навіть творці саги «Форсаж», адже у їхніх фільмах камера лише на кілька секунд вихоплювала жіночі принади. У «Мектуб, моя любов» час, проведений за спостереженнями утіх головних героїнь, досягає раніше небачених висот. Всьому виною стала надмірність показаних принад за вельми довгим хронометражем. Вони не несуть змістового навантаження для сюжету і не мають бодай якогось візуального меседжу. Що і казати, за три години такі сцени швидко набридають і не залишають по собі жодних позитивних вражень. Якщо спочатку підглядання Аміна за сексом Офелії натякає на якийсь вуайеризм, то надалі Кешишу не до снаги розвивати цю тему, або він просто таки у ній не зацікавлений. Взагалі Амін – єдиний персонаж, який прагне змін (хоча ніколи про це не говорить). Можливо, Абделатіф Кешиш розвиватиме особистість у наступних фільмах трилогії, адже «Мектуб, моя любов» – це лише перша частина. Та, попри це, нічого у цьому фільмі не говорить про те, що далі буде більше, краще, інакше. Хочеться вірити, що у режисера не наступила творчі криза. Може зйомки французького мамблкору дозволять йому перепочити, перезавантажитися і знову досліджувати людську природу зсередини, а не зовні.
