На останньому Каннському кінофестивалі виник скандал: на Ніколаса Віндінга Рефна на прес-конференції після прес-показу двох серій його проєкту «Занадто старий, щоб померти молодим» відверто «наїхала» журналістка. Дівчина ставила питання, що змушували сумніватись у тому, що вона розуміє сучасний кінематографічний контекст. Про це, власне, Рефн їй одразу й відповів, не добираючи дипломатичних виразів – але м’яко повторити випад Трієра восьмирічної давнини у цього датчанина, на щастя, не вийшло. Втім, ця суперечка трохи допомогла примножити аудиторію серіалу, який проходить повз нинішні, досить широкі рамки телеформату. Формально «Занадто старий, щоб померти молодим» – це поліцейський детектив, але чекати від Рефна будь-якого слідування жанровим правилам було б необачно. Втім, Рефн дарує глядачеві можливість хоча б розгледіти контури сюжету, який досить швидко почне ламатися і дуже повільно танути протягом кожної із десяти 90-хвилинних серій цього антисеріалу.
«Занадто старий, щоб померти молодим» фокусується на двох героях: Мартіні Джонсі – небагатослівному корумпованому копові з Лос-Анджелеса та мексиканцеві Хесусі. Джонс після вбивства напарника Хесусом все більше занурюється у вир кримінального світу, тоді як Хесус тимчасово переховується у Мексиці. Проте у будь-якому випадку протагоністу й антагоністу судилося перетнутися у певній точці власної біфуркації. З контурів цього сюжету, вирощеному на класичному нуарі, Рефн створює настільки специфічне видовище, що здивування буде доволі банальною глядацькою реакцією на побачене.
Авжеж, серіал Рефна важко не почати порівнювати з тим же «Твін Піксом» Девіда Лінча, з «Не торкайся до мене» Ріветта, або з монотонними кінематографічними конструкціями Лав Діаза, чи навіть з «Радником» Рідлі Скотта. В останньому теж був мексиканський наркокартель, багато насильства і фінальний екзистенціальний жах для головного героя без імені, без роду і племені. От тільки Скотт все ж мав готовий сценарій Кормака МакКарті, тоді як Рефн залишився вкрай егоцентричним у своєму творі. Та й іменами головних персонажів вирішив не жертвувати, не нехтуючи при цьому надто любовною символікою. Втім, цей 13-годинний моноліт авторського стилю Рефна найменш слід порівнювати саме з кіно, оскільки «Занадто старий, щоб померти молодим» з його візуальною культурою та ідейним сумбуром легко уявити у вигляді нескінченної трансляції у якості відеоарту в галереях сучасного мистецтва, з властивою цьому жанру розмитою, несфокусованою, фрагментованою оптикою глядацького сприйняття. Крім того, режисерові близький формат безперервного стрімінгу.
«Мене зацікавив цей феномен – стрімінг. Сама ідея здалася цікавою. Працюючи з таким форматом, ти набагато менше себе обмежуєш. Тут немає меж і тимчасових рамок. Тому я і вирішив спробувати зробити серіал з декількох частин. Я роблю те, що хочу. В цьому і добрий стрімінг – він дозволяє творити більш вільно. І неважливо, що комусь твій проєкт не припаде до душі – знайдуться й поціновувачі», – розповів режисер в інтерв’ю.
У серіалі присутні звичні для режисера хештеги: неон, герої-одинаки, витончена жорстокість і сомнамбулічний наратив, статика якого до певного часу дратує, потім же – просто гіпнотизує. Суцільні самоповтори, суцільне самомилування, перенасичення невиразності і одночасної надмірності, яка робить по-справжньому нестерпними усі сцени насильства в картині. При цьому, Рефна надзвичайно захоплюють усілякі табу, від яких він відділяє невеликі шматочки і перемелює в порошок власної дикої кіногеніальності, яка не боїться експлуатувати те, що і так давно є невіддільною частиною медіума експлуатаційного і трансгресивного кінематографа.
У «Тільки Бог простить» наскрізною була тема інцесту сина і матері, «Неоновий демон» експлуатував некрофілію та канібалізм, а у «Занадто старий, щоб померти молодим» одним з важливих для сюжету тригерів стає дитяча порнографія, снафф і педофілія. Певною мірою здійснюючи апгрейд «Сербського фільму» (без деталізованої сексуальної жорстокості останнього), Рефн занурює і героя Майлза Теллера, і глядачів у кримінальне пекло, не зловживаючи, при цьому, давким гіперреалізмом. Режисер прагне лише підкреслити, що таке відбувається буквально за рогом, у звичній матриці людської повсякденності. Зрештою, саме з насильства і жорстокості складається, за Рефном, все життя людини, і його новий проєкт виявляється однояйцевим близнюком «Бронсона» та трилогії «Пушер». Повсякденне буття як тортури – проста і зрозуміла думка, яку Рефн доносить так, як хоче, тобто максимально претензійно.
У той час, як для Мартіна і Хесуса ця повсякденність тріщить по швах, на її місце приходить екзистенціальне виснаження упереміш з тотальним, ірраціональним божевіллям. Нібито випадково вшиті у фільм нарочито сатиричні епізоди є нічим іншим, як вкрапленням справжнього комічного безумства. Вони вибиваються, як не дивно, своєю логічністю на тлі хтонічного ASMR (Автономна сенсорна меридіональна реакція – неологізм, який описує феномен сприйняття, що характеризується виразним приємним відчуттям поколювання на шкірі голови або інших частинах тіла). Починаючи ж з медитативної «Вальгалли: Саги про вікінгів», Ніколас Віндінг Рефн робить кадри все довшими і нестерпнішими у кожній зі своїх наступних картин. Досягнувши піку в «Неоновому демоні» – чи то антифеміністичному, чи то профеміністичному фешн-горорі. Новий кінодосвід авторського бачення Рефна максимально далекий від будь-якого актуального порядку, що робить «Занадто старий, щоб померти молодим» мало не ідеальною мішенню, причому для всіх відразу: від жінок до захисників прав ЛГБТ.
