Стробоскоп нещадно б‘є в очі під саундтрек Тома Бенгальте з Duft Punk, що реве, стогне та всіляко попереджає про небезпеку, яка чекає на глядачів. Вірніше, попереджав би – адже в оригінальному монтажі цей аудіовізуальний шал стає фіналом, емоційною крапкою після того, як камера Бенуа Дебі полетіла десь у небеса під сьому симфонію Бетховена, лишаючи внизу Моніку Беллуччі. У звичній версії «Незворотності», де епізоди розташовані у зворотному хронологічному порядку, ця сцена стає катарсичним полегшенням і рятівним самообманом – ми бачили, що саме має статися з героїнею, ми розуміємо, що за правилами гри Ное наприкінці побачимо початок. Але ж ось Алекс, жива та неушкоджена, а ось і фільм закінчився. Магія кіно та маленький акт милосердя від режисера.

Так-так, саме милосердя – бо змонтована за хронологією «Незворотність» не дає жодних поблажок. Персоніфіковане співчуття сильніше за абстрактний гуманізм: в оригіналі ми й без того нажахані тим, що стається з Алекс, героїнею Беллуччі, але це – наша з нею перша зустріч. Тут же ми дізнаємось, що Алекс вагітна і, здається, справді цьому рада – в зворотній хронології подій це ставало кодою трагедії, тепер – перетворилося на зачин до неї. Нам ніяково за нинішнього та колишнього коханців, які обговорюють секс із Алекс просто у метро – а при перегляді класичної «Незворотності» десь тут глядачі зітхали з полегшенням, бо на екрані нарешті не було гарячкової гонитви, насилля та сварок, і зміст діалогу сам собою відходив на задній план. Ми разом з Алекс обурюємось поведінкою її інфантильного бойфренда Маркуса (Венсан Кассель), через яку героїня Беллуччі йде з вечірки сама. І так, у хронологічному прочитанні історії ми впевнюємось, що трагедія чималою мірою на його рахунку.

Отож, катастрофа стається зі знайомою та симпатичною нам персонажкою, ба більше – стають очевиднішими справді моторошні деталі. Сцена зґвалтування, наприклад – збочене віддзеркалення сцени пробудження: Маркус пропонує Алекс анальний секс та жартома плюється у неї після удаваної бійки в ліжку – Солітер ґвалтує дівчину саме анально та плює на її понівечене тіло після жорстокого побиття. Також ми упевнюємось, що П‘єр розніс череп не тій людині: Солітер стоїть поруч і шкіриться, не вірячи, що його оминула помста. У зворотній хронології ми його не впізнаємо, бо бачимо вперше, а у класичній – ще й як впізнаємо, адже донесхочу надивились на його гидке обличчя. «Час зруйнує все» – стверджує Ное на початку і наприкінці фільму, і саме для хронологічної версії «Незворотності» ці слова набувають справжнього сенсу. Час справді руйнує все – і ми залишаємось по перегляді серед руїн, бо останнє, що ми бачимо – не Беллуччі на зеленій галявині, а М‘ясник з попередніх фільмів режисера, який жаліється, що був ув‘язнений, бо спав зі своєю дочкою. Що й казати: коли дивитесь фільм Гаспара Ное, не поспішайте думати, що гірше вже неможливо. Ще й як можливо – час укупі з Гаспаром про це подбають.