Старі казки та спадкоємність – центральні теми Берлінале у 2020 році. Маттео Гарроне готує свого «Піноккіо», а Крістіан Петцольд переніс «Русалоньку» в наш час. Про спадкоємність теж можна говорити багато: мультфільм від Pixar та Walt Disney Animation «Вперед» про ельфів, які шукають свого батька, неабияк римується, наприклад, із «Сіллю сліз» Філіпа Гарреля про студента, який мріє опанувати професію свого тата.
Насправді, кінофестивалю не вистачає Дітера Кьосліка, який минулого року пішов на пенсію й уже не працює. Замість нього функції програмного директора розділили між Карло Шатріаном та Марієтте Ріссенбек. Також додалася нова програма «Encounters» і забрали приз імені Альфреда Бауера. Нещодавнє розслідування показало його зв’язок із нацистами. На цьому зміни начебто й закінчуються, адже в програмі фестивалю все ще багато кіно на політичні теми, режисерів досі хвилює мігрантська криза, проблема сім’ї, пам’яті й тоталітаризму. Кого обере журі на чолі з Джеремі Айронсом, дізнаємось наприкінці лютого. Поки що можна тішитися від різноманітності імен і сюжетів у програмі ювілейного сімдесятого Берлінале.
Номери
Numbers, реж. Олег Сенцов та Ахтем Сеітаблаєв
У світі номерів Сьомий порушує порядок. Від Четвертої в нього народжується Одинадцятий і ламається система, якою керує Нуль. Цю історію про тоталітарний кошмар придумав Олег Сенцов, який фактично зрежисував фільм із російської в’язниці. Допоміг йому Ахтем Сеітаблаєв. Знімальна група погоджувала зі Сенцовим і сценарій, і декорації. Така практика для українського кіно нова, тому її результат може бути різним. Кіно було готове ще наприкінці 2019 року. Ймовірно, чекали прем’єри на великому фестивалі, й от це трапилося. «Номери» покажуть у програмі Berlinale Special. Там і порахуємо «плюси» та «мінуси» стрічки.
Дау. Наташа
DAU. Natasha, 145 хвилин, реж. Ілля Хржановський
Драма про фізика Льва Ландау перетворилася на великий проєкт Іллі Хржановського, який уособлює тоталітарну систему Радянського Союзу. Уособлює метафорично й буквально, адже на екрані відбувається зґвалтування та насилля, які не зіграні професійними акторами. Від цього й моторошно дивитися проєкт Хржановського, прем’єра якого відбулася в Парижі минулого року. Тепер режисер розділив полотно на сегменти. Один показує в конкурсі, інший («Дау, Дегенерація» – на шість годин) анонсують поза конкурсом. «Дау. Наташа» розповідає про двох буфетниць, які закохуються в іноземних гостей. Та в їхнє кохання втручається розвідка, відтепер приємне почуття любові римується зі страхом. Цікаво, що прем’єру «Дау» режисер планував у Берліні задовго до Парижа. Навіть хотів відбудувати Берлінську стіну й у рамках проєкту знову зруйнувати її, але влада столиці Німеччини не пішла на такий ризик, і поки маємо декілька показів у рамках Берлінале.
Берлін, Александерплац
Berlin, Alexanderplatz, реж. Бурхан Курбані
Роман німецького письменника Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац» екранізували двічі. Востаннє це вдалося Райнеру Вернеру Фассбіндеру. На 70 Берлінале великі шанси взяти головну нагороду з’явилися в афгано-німецького режисера Бурхана Курбані. Він не робить римейк серіал Фассбіндера, а взявся за третю екранізацію роману. Втім, у фільмі є кілька важливих відмінностей. Головний герой приїхав із Західної Африки й не може влаштуватися на нормальну роботу. Тому зразковий юнак потрапляє до лап банди, що підкидає протагоністу завдання. Злочинний світ Берліну режисер зображує з таким яскравим неоном, що й Рефн би позаздрив. Однак, у цій історії насамперед важливий контекст. Два роки тому Крістіан Петцольд осучаснив «Транзит» Анни Зегерс, звернувши увагу на тему мігрантів. Курбані теж пішов цим шляхом. Чи оцінить такий хід міжнародне журі, стане відомо згодом.
Сіль сліз
The Salt of Tears, реж. Філіп Гаррель
Тато Луї Гарреля може похвалитися великою працездатністю, знімаючи мало не фільм на рік. У 2020 році він випускає мелодраму про хлопця з провінції Люка, який мріє стати столяром, як і його батько. Той тяжко захворів, тому головний герой розривається між двома містами, зустрічаючи на своєму шляху то кохану жінку зі свого минулого, то знайомиться з майбутніми. Чорно-біла стрічка чимось нагадує «Холодну війну» Павела Павліковського, але це може легко ввести в оману. Нещодавно Філіп Гаррель попрощався зі своїм батьком, якого й сам часто знімав у кіно. Тому сюжетна лінія Люка з його татом зчитується як вельми особиста. Нехай «Сіль сліз» позиціонують мелодрамою про плинність стосунків, але перевірити, як режисер трансформує власні переживання на плівку, потрібно хоча би заради роботи швейцарського оператора Ренато Берта. За 50 років активної діяльності він зняв культові стрічки «До побачення, діти» та «Саламандра».
Вперед
The Onward, реж. Ден Скенлон
Цьогорічний Берлінале намагається привабити й мейнстримною анімацією від Pixar. Дивно бачити міжнародну прем’єру в столиці Німеччини, але історія про фантастичних ельфів розгорнеться в рамках фестивалю. За сюжетом, двоє братів втратили батька. Той перед смертю подарував їм чарівний подарунок – побачитися з ним на 24 години. Магічним закляттям вдалося повернути лише ноги померлого, тому братам доведеться поквапитися, щоби зустрітися зі своїм родичем, так би мовити, сповна. Режисер Ден Скенлон, який раніше зняв для Pixar «Університет монстрів», казав, що ідея з’явилася від особистого досвіду, адже він теж втратив батька в ранньому віці. Неодноразові володарі «Оскара» Walt Disney Animation та Pixar вміють вибити сльозу навіть із найсухішого камінця, тому ми підготували хустинки перед показом і чекаємо на приїзд Кріса Пратта та Тома Голланда, які озвучили головні ролі.
Дні
Days, реж. Цай Мінлян
Тайванський король статичного кадру Цай Мінлян продовжує звертати свій погляд на людську самотність. Один із його персонажів живе в Бангкоку, інший – десь на його околицях у великому будинку. Обидва зустрінуться в готелі, щоби розділити одну ніч разом, готуючи їжу та розмовляючи про буденність. Звісно, таким сюжетом не заманити глядача в кіно, але ім’я Цай Мінляна цілком може бути запорукою хорошого дозвілля. Колись він шокував аудиторію «Норовливою хмарою». Минуло 15 років із прем’єри, й режисер повертається в конкурс із медитативною гей-драмою, яка дозволяє відпочити від шуму мегаполіса. Стрічки Мінляна можна називати релаксовими або претензійними, але одне відоме точно – відвернути погляд від екрану неможливо.
Незвідані дороги
The Roads not Taken, реж. Саллі Поттер
Після яскравої (але чорно-білої) «Вечірки» Саллі Поттер знову збирає приголомшливий каст. Хав’єр Бардем грає письменника Лео, який має провали в пам’яті. Його всюди супроводжує донька Моллі (Ель Фаннінг), яка допомагає батьку прийти до тями в скрутні часи. Разом вони подорожують Нью-Йорком, заглядаючи в глибини свідомості одне одного й намагаються впоратися зі труднощами. Серед акторок у фільмі ще є Сальма Хайек та Лора Лінні. Але цікавить тут інше. Саллі Поттер поступово відходить від профеміністичних тем і заглиблюється в проблеми родини та пам’яті. Трейлер скидається на пізні роботи Крістофера Нолана, щоправда, масштаби менші. Але з таким акторським складом режисерка може продати й камерну драму. «Вечірка» чудово доводить, що будь-які жанри Саллі Поттер до коліна.
Сибір
Siberia, реж. Абель Феррара
Італієць Абель Феррара працює без упину. Наче нещодавно в США відбувся прокат його байопіку про Пазоліні, а вже восени режисер показував автобіографічний «Томас», де головний герой почувався на узбіччі кінематографічного процесу та й життя загалом. «Сибір» – це метафоричне продовження ідеї ізоляції. Уже третя робота режисера з Віллемом Дефо свідчить про те, що актор та автор добре розуміють одне одного. Дефо грає у фільмі «Сибір» і персонажа, й самого себе. Він потрапляє в печеру, де починає рефлексувати над своїм минулим. Невидима тенденція серед ветеранів кіно знімати про себе улюблених у 2019 році зіграла на руку Педро Альмодовару з «Болем та славою». З Феррарою ще заплутаніше, адже де особисте, а де уявне – зрозуміти важко. Зйомки відбувалися в мексиканській пустелі, в Альпах та Німеччині, тому глядача добряче покидає локаціями чи свідомістю протагоніста. На прем’єрі розберемося.
Піноккіо
Pinocсhio, реж. Маттео Гарроне
Кінематографісти звертаються до казок не просто так. Окрім ескапізму, у них завжди можна знайти теми, що резонують із сьогоденням. Недарма нас чекають відразу дві екранізації «Піноккіо», адже слідом за Гарроне фільм про дерев’яного хлопчика випустить і Гільєрмо дель Торо. Італійська версія виграє принаймні завдяки Роберто Беніньї в ролі столяра Джепетто. Актор доволі рідко з’являється на публіці та екранах, а тут грає ще й символічну роль. У 2002 році він сам зняв та зіграв Піноккіо. Кіно тоді прийняли не вельми добре, а про екранізацію Маттео Гарроне вже говорять багато хорошого. Прокат відбувся в Італії, й Берлінській прем’єрі потрібно лише перевірити екранізацію на міцність.
Земля блакитна, ніби апельсин
The Earth is blue as an orange, реж. Ірина Цілик
Якщо цікавитеся розголосом українського кіно у світі, то про дебют Ірини Цілик ви вже чули. Фільм отримав нагороду за найкращу режисуру на кінофестивалі «Санденс». В Україні ж прем’єра відбудеться на фестивалі «DocuDays». Німці теж не пасуть задніх. «Земля блакитна, наче апельсин» потрапила в програму Generation 14plus. У документальному фільмі йдеться про 36-річну Ганну, яка виховує чотирьох дітей у «червоній зоні», де відбуваються воєнні дії. Їхнє життя змінилося з початком війни, але з усім тим, родина намагається вести нормальне життя. Вони грають на музичних інструментах і навіть знімають кіно. В Україні вже не вперше з’являється кіно про війну на Сході, але оптимістичних поглядів у цих фільмах не багато. Стрічка Ірини Цілик може похитнути ці терези.
Малмкрог
Malmkrog, реж. Крісті Пую
До аристократа в гості приїжджають генерал із дружиною, політик та молода графиня. За одним столом вони обговорюють політику, філософію та Антихриста. Мабуть, станеться вбивство, і його приїде розслідувати кмітливий детектив? Аж ніяк! Режисер Крісті Пую змусить вислухати три з половиною розмови, ґрунтовані на роботі російського філософа Володимира Соловйова. Чому це може бути цікавим? Насправді Крісті Пую запустив румунську Нову хвилю, від фільмів якої не може відмовитися жоден фестиваль класу «А». Зрештою, режисер заслужив знімати, що і як завгодно. Після «Смерті пана Лазареску» зрозуміло, що Пую здатен із найбільш нудного сюжету зробити естетичну довершеність. Тому «Малмкрог» показують навіть не в конкурсі, а в новій програмі Берлінале «Encounters».
Ширлі
Shirley, реж Джозефін Деккер
Не буває Берлінале без «Санденсу». Американський фестиваль поділився з німецьким стрічкою «Ширлі». Елізабет Мосс грає письменницю Ширлі Джексон, яка попри свою волю впускає в будинок гостей. Її чоловік – літературний критик (Майкл Штульберг) – радий новим знайомствам, але Джексон не в захваті від такої компанії й починає тероризувати сімейну пару у своєму домі. Джозефін Деккер неймовірно здивувала своїм фільмом «Маделіна Маделіни». Це була незвична драма про акторку-тинейджерку, яка заплуталася у власній голові. Цього разу режисерка лізе в мозок письменниці, яка працює в жанрі американської готики. Нарешті, в кіно дадуть відповідь на одвічне: чому автору завжди потрібен спокій?
Мінамата
Minamata, реж. Ендрю Левітас
Джонні Депп грає відомого фотографа Юджина Сміта, якого відряджають у японське село Мінамата. За чутками, там відбулося велике отруєння, до якого причетна владна верхівка. Тож разом із перекладачкою Айлін Юджин шукає точки зору, які б дали світу інформацію про злочини в селі. Це справжня «темна конячка» Берлінале, адже режисер Ендрю Левітаса у 2014 році випустив маловідому драму «Колискова», а тепер показує в програмі «Berlinale Special Gala» копродукцію з Японією. Або це необов’язкова патріотика, або стрічка, яка нарешті витягне Джонні Деппа з митарств одного образу. Нас влаштує й 50/50.
Перші та останні люди
Last and First Men, реж. Йохан Йоханссон
Композитор «Сікаріо» та «Прибуття» Йохан Йоханссон покінчив життя самогубством у 2018 році. Але ще з 2010 року збирався зняти власний фільм. «Перші та останні люди» – це найближча зі спроб музиканта дістатися своєї мети. Кіно складається з короткометражок, знятих Йоханссоном на восьми- та шістнадцятиміліметрову плівку, й натхненних роботами нідерландського фотографа Яна Кемпенерса. Аби завершити композицію режисер узяв за текст однойменний роман британського письменника-фантаста та філософа Олафа Стейплдона. У фільмі його читає Тільда Свінтон. Тому максимального футуризму й уявити важко. Усього два сеанси в Берліні та одна з небагатьох можливостей востаннє почути музику Йоханссона в кіно.
Ундіна
Undine, реж. Крістіан Петцольд
Після «Транзиту» Крістіан Петцольд знову показує кіно в Берліні, знову співпрацює з Пауолою Бір та Францом Роговські. Вона грає гідку та знавчиню історії Ундіну, яку кидає хлопець. Але страждання відбуваються недовго. Жінка закохується в дайвера Крістофа й історія про русалоньку отримує несподівані сюжети. Петцольд – один із найцікавіших представників «берлінської школи» хоча б завдяки своєму вмінню не впасти в банальність. «Ундіна» на перший погляд здається звичайною мелодрамою, але режисер вміє витиснути зі своїх акторів так багато емоцій та почуттів, що до кінця переживаєш, чи встигнуть вони на потяг, на корабель або просто насолодитися компанією один одного. Хочеться встигнути насолодитися й фільмами Петцольда, звісно.
бонус
Едді
The Eddy, шоуранер Джек Торн
Еліот переїхав із Нью-Йорку в Париж. Він грає в гурті й тримає джаз-клуб. Його партнер у бізнесі приносить купу проблем, а з Нью-Йорку приїздить ще й донька, у багажнику якої є щось більше, ніж кларнет. Тепер Еліот вирішує всі негаразди й намагається балансувати між кар’єрою та особистим життям. Шоуранер Джек Торн зарекомендував себе як один зі співавторів Джоан Роулінг у роботі з «Проклятим дитям», а також адаптував для HBO серію книг Філіпа Пулмана «Темні матерії». Перші дві серії «Едді» зняв лауреат «Оскару» та автор «Ла Ла Ленду» і «Одержимості» Демієн Шазелл. Саме їх і покажуть у Берліні та вже скоро анонсують на Netflix.
