Після «Справжнього детективу» Кері Фукунага остаточно вирішив залишитися на телебаченні. Принаймні, він підписав черговий контракт щодо співпраці з «Парамаунт Телевіжн». І це не дивно, адже його попередні повнометражні роботи не мали гучного успіху. Лише «Справжній детектив», який насправді завдячує Фукуназі тільки режисурою (автор ідеї та сценарист – Нік Піццолатто) вивів режисера з тіні. «Безрідні звірі» – наступний крок до серця «західного» глядача. І тут є на що подивитися.
Знявши «Безрідних звірів» для Netflix, Кері Фукунага продовжив лінію каналу щодо демонстрації та розкриття проблем африканського континенту. Одну із її репрезентацій можна було побачити, наприклад, у «Вірунзі». Та в чистому залишку вимираючі горили все-таки викликають більше співчуття, аніж одинадцятирічний хлопчик з автоматом у руках.
Війна очима дитини – це, вочевидь, заборонений прийом. Однак Фукунага цим не переймається. За весь фільм таких до дрібниць продуманих впливів на психоемоційний стан глядача буде чимало. Старих, перевірених, сльозовитискаючих. Свого часу на подібну «нечесність» нарікав російський критик Сергій Кудрявцев. Мова тоді йшла про «Білий Бім, Чорне вухо». Діти і тварини – улюблені важелі впливу на споживачів у рекламістів… і не менш – у режисерів. Коли потрібно продемонструвати щось жахливе з максимальною емоційною віддачею, будьте певні, що побачите звірину або дитятко. «Хатіко», «Хлопчик у смугастій піжамі», «Лабіринт Фавна» – список йде у нескінченність.
Готувати за чужими перевіреними рецептами – своєрідна фішечка Фукунаги. Може здатися, що він просто не береться за проект, якщо на горизонті немає успішного попередника, на якого можна рівнятися. Уславлений «Справжній детектив» успішно зводить настрій «Твін Піксу»із «Сім» Девіда Фінчера, а Кері Фукунага лише додає обгортку своєю майстерністю. «Джейн Ейр» постійно оглядається на попередні екранізації роману (одну з яких зняв сам Франко Дзефіреллі!), а «Без імені» – стовідсотковий фестивальний номінант, зафільмований згідно з трендами і кращими традиціями.
Однак віддамо належне: у техніці зйомки і постановці Фукунага не має рівних. У «Безрідних звірях», окрім режисера, він є ще й оператором, і це явно йде на користь стрічці. Кадри вивірені до дрібниць, режисер точно знає, що хотів показати, а що – лишити уяві глядачів. Довгі плани змінюються короткими, все підпорядковується динаміці епізоду. Таймінг кожного монтажного шматка прорахований до мікросекунд, а масовка не просто стоїть собі на задніх планах. Щоправда, Фукунага зробив все, аби полегшити їм роботу. Наприклад, зброю всі повстанці тримають однаково, немов ті олов’яні солдатики, і це, погодьтеся, трохи дивує.
З перших кадрів Фукунага дає зрозуміти: конфлікт на екрані далекий від глядача, він з тих, яких можна побачити по «ящику». До речі, й сам «ящик» нам невдовзі демонструють. Паралельно режисер підкреслює силу та могутність телебачення (хочеться ж їсти хліб з маслом), але і в цьому вбачається певна самоіронія: навряд чи молодий Фукунага, колись знімаючи дистильоване фестивальне кіно, гадав, що повністю проявити свій талант зможе лише на ТБ. «Телевізор уяви», майстерно спрямувавши глядача, більше не з’явиться на екрані.
Познайомивши нас з усією родиною одинадцятирічного Агу, якого зіграв непрофесійний актор (професійних у «Безрідних звірях» майже немає), і супроводжуючи все це закадровим голосом у стилі Терренса Маліка (якого тут не більше, ніж самого Фукунаги), глядача наштовхують на думку, що нічого хорошого героїв не очікує. Так і трапляється. Агу подібний до героя одного із творів класика нігерійської літератури Амоса Тутуоли: він також втікає від агресивних солдатів у ліс, де зустрічає місцевих повстанців під керівництвом харизматичного Команданте, котрого зіграв не менш харизматичний Ідріс Ельба («Прометей», «Лютер»). Для останнього, якого помітили тільки після участі у фільмі «Одного разу у квітні», що оповідає про геноцид в Руанді, «Безрідні звірі» стають звитяжним поверненням до хорошого кіно після численних марвелоподібних блокбастерів.
Війни в Африці нерідко викликають зацікавлення режисерів, ласих до фестивальних успіхів. Недивно, що серед них затесався Кері Фукунага. Тож – африканські діти страждають, а режисер отримує цілком приємний фільм у портфоліо.
Фукунага влаштовує епохальну зустріч Терренса Маліка зі Стенлі Кубриком, наче грає у швединг (перезнімання відомого фільму власними силами). Прямі цитати можуть видатися досвідченому кіноману занадто очевидними, а непідготований глядач їх просто не впізнає. В принципі, Фукунага знімає для когось посереднього між цими двома, аби той, витираючи сльози, час від часу посміхався, впізнавши муштрування бійців Команданте з «Суцільнометалевої оболонки», що, як і сержант Хартман, постійно гримає на своїх «новобранців». А також нескінченні окопи «Стежок слави», пожежу з «Днів раю», джунглі, роздуми про природу війни і стосунок Бога до всього цього з «Тонкої червоної лінії» (не кажучи вже про численні операторські алюзії). Час від часу все це перемежовують автентичні обряди, які наштовхують на думку, що Фукунага небайдужий до фільмів бразильця Глаубера Роша.
Легку посмішку викликає тотальна присутність російського озброєння у руках повстанців. Можливо, це натяк? Хоча, як вже згадувалося вище, поводження зі зброєю у фільмі, м’яко кажучи, дивне. У «Безрідних звірях» розкриваються власні зацікавлення Фукунаги, які він не міг втілити у тому ж «Справжньому детективі». Біженці, кримінальні озброєні угрупування вже були у його першій повнометражній роботі «Без імені» – тій самій, що стала майже стовідсотковим фестивальним лауреатом. Багато чого звідти Фукунага переніс до «Безрідних звірів»: фірмова погоня зі стріляниною (у «Справжньому детективі» знята одним планом на 4 хвилини), тремтяча камера, природне освітлення, непрофесійні актори, віртуозно зняті екшн-сцени. З кожним разом ці інгредієнти виглядають лише краще, але колись і вони перестануть працювати.
Глаубер Роша — бразилійський кінорежисер, зачинатель та майже єдиний представник «Бразильської нової хвилі». У своїй творчості поєднував соціальні мотиви з народним епосом, біблійними мотивами та елементами сучасної міфології, а його трилогія «Бог і диявол на землі Сонця», «Земля у трансі» та «Дракон зла проти святого воїна» увійшла до золотого фонду кінокласики. Антоніо дас Мортес, який з’являється у трилогії, на думку Мартіна Скорсезе, є одним із кращих вигаданих кіноперсонажів усіх часів.
