«Справжній детектив», «Фарго», «Клан Сопрано», офісна драма «Божевільні», жахливчики «Крик» та «Американська історія жахів», вікторіанські «Дракула» та «Хроніки Франкенштейна» – всі вони зазнали впливу Девіда Лінча. Як і естетський детективний горор «Ганнібал» – до слова, Девід Лінч свого часу мало не став режисером «Мисливця на людей», першого фільму про Ганнібала Лектора.
Окрім серіалів, у любові до фільмів Лінча зізнавалися найрізноманітніші режисери – від Джо Райта, відомого екранізаціями «Гордості й упередження» та «Анни Кареніної», до скандального Гаспара Ное, суперечки про порнографічність «Любові» котрого не вщухають досі. В українському кінематографі Девід Лінч теж має прихильників із протилежних таборів – від головного мейнстрімного режисера Любомира Левицького і до головного мистецького, Ігоря Подольчака, котрий працює з подібними з Лінчем потойбічними матеріями. Дмитро Томашпольський, за сценарієм якого відзнята «Моя бабуся Фані Каплан», зізнається, що один зі своїх серіалів зробив, наслідуючи «Твін Пікс». А Сашко Даниленко, молодий аніматор, який нині працює у США, зробив Лінча персонажем своєї анімації «Впіймати велику рибу».
Протягом кар’єри, окрім «Твін Піксу» та короткометражних робіт, Девід Лінч зафільмував 10 повнометражних стрічок, серед яких дебютна «Голова-гумка», що швидко здобула статус культової, номінована на вісім Оскарів «Людина-слон» з Ентоні Гопкінсом, особливо уподобаний кіношниками «Синій оксамит» і «Малголленд Драйв», який BBC після опитування 177 кіноекспертів назвали найкращим фільмом XXI століття.
Девід Лінч належить до покоління постмодерністських авторів, поряд із Квентіном Тарантіно та братами Коенами, проте, на відміну від них, без особливої відвертості розповідає про джерела натхнення. Це й зрозуміло, Лінч – режисер дивного і потойбічного, і визнавати вплив тих чи інших творів було б занадто просто. Окрім того, якщо вже згадані Тарантіно і Коени наслідують кіно, яке щиро люблять, у випадку з Лінчем часом доводиться говорити про кіно, котре він щиро ненавидить, котре стало «травмою» в становленні його як автора.
Сам Лінч говорить про любов до картин Федеріко Фелліні, Орсона Веллса, Бергмана, Альфреда Гічкока та Стенлі Кубрика, серед улюблених комедіантів називає грубого американця Філдса і витонченого, розгубленого і доброзичливого француза Жака Таті. Але стрічки Девіда Лінча можуть розповісти більше про його джерела запозичень та натхнення.
«Полудневі тенета»
реж. Майя Дерен і Александр Гаммід, 1943
Дебютну «Голову-гумку» Девіда Лінча називають «останнім шедевром авангарду». Майю Дерен, яка народилася у Києві, іммігрувала у Штати, де стала поетесою та кінорежисеркою – «матір’ю американського авангарду». Лінч – відданий син «Полудневих тенет». Ця 14-хвилинна стрічка вчувається на «генетичному» рівні практично кожного його фільму, починаючи від символічних систем і закінчуючи пластикою руху камери.
Дехто вважає «Полудневі тенета» ключем до загадкового сюжету «Малголленд Драйву», інші пишуть наукові праці про спільність цього фільму та лінчівського «Загубленого шосе». Чіткі паралелі можна провести і з «Твін Піксом». Двійники, дзеркала, таємниці та ключі до них, інтер’єри і пейзажі як елементи психології, персонажі, фізично спотворені психотравмами, занурення у підсвідомість героїв, ускладнена символізмом оповідь і гіпнотизм дії. Все, за що ми так любимо фільми Девід Лінча, за витоки має «Полудневі тенета».
«Потвори»
реж. Тод Бравнінг, 1932
Гімнастка-красуня стає дружиною циркового багатія малого зросту, а за коханця має циркового культуриста. Карлики, людина-черв’як і циркові актори з різноманітними фізичними вадами заступаються за свого друга. Режисер запросив у фільм справжніх циркових «потвор», чим шокував продюсерів і критиків. Фільм був знятий з прокату та потрапив на кілька десятиліть на полицю, а коли повернувся на екран, швидко здобув статус культового і скандального.
«Людина-слон» Девіда Лінча за головного героя має такого ж «циркового потвору» і в центрі сюжету – те ж саме зіткнення його з «нормальним», «цивілізованим» світом. Люди із фізичними вадами займають ключове місце, або принаймні є важливими символами у більшості фільмів Лінча, від дитини-монстра в «Голові-гумці» до велетнів і карликів, персонажів без рук, ніг чи вух.
А серед ранніх короткометражних робіт режисер має стрічку «Ампутантка», що зосереджено концентрується відсутності ніг у героїні. Лікарку у короткометражці зіграв сам Девід Лінч, ніби підкресливши цим важливість «алегорії потворного» у своїй творчості.
«2001: Космічна одіссея»
реж. Стенлі Кубрик, 1968
Девід Лінч не приховує любові до фільмів Кубрика – недивно, зважаючи, що визнаний майстер пристрасно хвалив його «Голову-гумку». «Лоліту» Лінч називає «найкращим фільмом для себе», а про «Сяйво» каже, що не пропускає можливості подивитися стрічку, коли зустрічає її по кабельному телебаченню.
Але окремі візуальні рішення Лінча і любов до сюжетної побудови із розмежуванням подієвої і «дивної» частин ріднить його саме із «Космічною одіссеєю», яка і дотепер вважається головним фільмом про космос. Власне, саме «Одіссеєю» продовжують надихатися автори сучасних «Гравітацій» та «Інтерстелларів».
Зважаючи на симпатію до цього фільму, Девід Лінч рано чи пізно і сам мав узятися за науково-фантастичне кіно. Хоча свого часу він відмовився від «Зоряних воєн: Повернення джедая», великобюджетна «Дюна» все ж спокусила автора. Що стало для режисера велетенським касовим і творчим провалом, хоча згодом фільм і здобув своїх шанувальників. Можливо, тому Лінч і вважає за краще не згадувати про «Космічну одіссею».
«Запаморочення»
Гічкок, безумовно, один з найвпливовіших світових кінорежисерів, цитувати його не соромляться навіть найвисокочоліші автори. Девід Лінч неодноразово запозичував у майстра окремі сюжетні складові та візуальні рішення, а в «Синьому оксамиті» навіть відверто покепкував із класичного «Психо» у сцені, де персонажка Ізабелли Росселліні з високо піднятим кухонним ножем суне на героя.
Проте саме «Запаморочення» близький Девідові як ніякий інший фільм Гічкока. Вуаєризм, жіноча подвійність, сексуальність, кінематографічні ірраціональність та сновидність, а особливо їх сюжетне і візуальне втілення відіграли свою роль у формуванні Лінча як автора. Окрім того, режисер добре засвоїв формулу Альфреда Гічкока: «Чим успішніший у вас злодій, тим успішніший фільм». Негідники Девіда Лінча по-справжньому інфернальні. Психопатичний Денніс Гоппер з «Синього оксамиту» та потойбічний Боб з «Твін Піксу» посіли почесне місце в пантеоні зловісних персонажів.
«У затишному місці»
реж. Ніколас Рей, 1950
Окрім усіх інших титулів, Девід Лінч носить поважне звання одного з найоригінальніших послідовників нуару, який був популярним у 1940-50-ті роки в Сполучених Штатах. Фатальні жінки, таємниці, подвійне життя, соціальне дно та ухил у темну гаму кольорів приваблюють багатьох естетів від кінематографу. Проте режисер зумів не просто продовжити традиції жанру, а й оновити їх своїм баченням, додавши до суспільного потойбіччя власне – потойбіччя психологічне і містичне.
Стрічками Лінча розкидано чимало цитат з нуарів. Так, героїня «Малголленд Драйву» обирає собі ім’я, побачивши постер фільму «Гільда» з секс-символом свого часу Рітою Гейворт. Окремі сюжетні конструкції «Твін Піксу» взяті з «Бульвару Сансет» Біллі Вайлдера. Проте саме «У затишному місці» – джерело найбільших запозичень.
Дія «Малголленд Драйву» відбувається у будинку, майже ідентичному будинкові героя в фільмі Ніколаса Рея, обидва за відправну точку мають напад на дівчину в авто й обидва мовлять про бунтарів і невдах Голлівуду. Напади агресії Ніколаса Кейджа у «Диких серцем» подібні до поведінки Гамфрі Богарта з фільму Рея, а бійка між водіями у «Загубленому шосе» майже дослівно повторює інцидент на дорозі у Рея. Спільність можна прослідкувати також і в численних епізодах «Твін Піксу».
Американська поп-культура
1950-х років
Це кольорове музикально-танцювальне божевілля знайшло відгук у творчості великої кількості режисерів, від «Лаку для волосся» Джона Вотерса до «Едварда руки-ножиці» Тіма Бартона. У Девіда Лінча «свято життя» набуло дещо зловісного забарвлення. Символами епохи вважаються Елвіс Преслі та Мерилін Монро. Саме вони є своєрідними прототипами персонажів Ніколаса Кейджа і Лори Дерн у «Диких серцем». Кейджу у фільмові навіть довелося співати під супровід дівочих криків. Проте разом із зовнішнім блиском, зміїним піджаком та лакованими зачісками, фільм віддзеркалює панораму самознищення і морального розпаду Америки.
«Твін Пікс» також починався як екранізація біографії Мерилін Монро, проте через проблему з авторськими правами від ідеї відмовилися, а Монро перетворилася на Лору Палмер. Звісно, відголоски біографії Монро очевидні і в «Малголленд Драйві».
Окремим відголоском поп-культури у фільмах Лінча є танці, щоправда, у дещо хворобливому втіленні. У документальній стрічці «Лінч» режисер пригадує телешоу «Американська естрада» з Діком Кларком – певно саме його, бажаючи відшукати витоків, можна вважати першопричиною цієї «травми».
З цього ж шоу і співи у фільмах Лінча, навіть якщо вони набувають таких химерних втілень як наркотично-ритуальний спів Діна Стоквелла із напудреним обличчям чи славетна сцена у клубі Silencio з «Малголленд Драйву», де співачка втрачає свідомість посеред виступу. Проте спів продовжує лунати, а героїні, як і глядачі, наближаються ще на крок до розгадки таємниці, котрі так полюбляє Девід Лінч.
дуже хороша стаття!
[…] сцени є чи не жестом вітання на адресу Девіда Лінча. І це не лише поява одного з акторів «Твін Піксу» Рея […]