21 лютого на українські екрани вийшла довгоочікувана стрічка польського класика Кшиштофа Зануссі «Ефір». Фільм було створено у копродукції України і Польщі. Кіно розповідає історію лікаря, який експериментує з газом-ефіром заради вивчення його знеболюючого ефекту та можливості маніпуляції людською поведінкою. Ми поговорили з режисером про його новий твір, холодний прийом «Гарета Джонса» на Берлінале, руйнівну силу серіалів і нелюбов до стрічок Ларса фон Трієра.
Про історії, які складають основу фільму «Ефір»
«Ефір» створений із величезної кількості епізодів. Немає одного, який би все поєднав. Скажімо, є історія про людину, яка з’їхала з глузду в церкві. У ній органіст почав грати дуже гучно, аби люди не помітили, що хтось кричить. Це сталося багато років тому на моїх очах. На все життя я запам’ятав, що орган, який дуже поширений у костьолах, має такий самий голос, як у людини, але значно сильніший.
Інша історія — про чоловіка, який продавав тіло своєї матері. Вона вже з’являлася в одній моїй картині, бо я був свідком такого епізоду у Німеччині. Людина торгувала трупом свого близького, бо була у стані голоду та не мала іншого виходу. От із таких оповідей зібраний фільм.
Про звернення до легенди про Фауста
Таких відношень із легендою в моїй творчості раніше не було. Втім, історичний доктор Фауст існував. Вперше він став легендою завдяки Крістоферу Марлоу. Лише потім вона почала з’являтися у багатьох художників — від Гете і Томаса Манна до Сокурова і комедії Рене Клера La Beauté du diable.
Про зло
Я з того покоління, яке стикнулося зі злом у чистому прояві. Війна та комуністичні часи. Там зло не було жартом, це була реальність. Сьогодні ви живете, на щастя, у метафоричному «киселі»: немає ясних виборів і не відчувається момент, коли людина продає свою душу. Для мене зло — це не лише нестача добра. Це динамічна сила, яка нас захоплює, робить пропозицію, на яку ми можемо ствердно відповісти. Навіть так звані хороші люди.
У роки Другої світової війни напередодні ліквідації Варшавського гетто спалахнуло повстання.Воно було безнадійне, але ці люди хотіли померти з гідністю. Один із учасників бунту, доктор Марек Едальман, вижив. Він був людиною задумливою і вже у часи «киселю» говорив, що будь-яка людина може бути комендантом ГУЛАГу або концтабору. Не існує якихось поганих людей, які на це здатні. У кожному з нас сидить такий потенціал. Це мене лякає. Я не знаю, хто стріляв у вас на Майдані, але боюся, що це теж були хороші люди. І той, хто віддав наказ, теж «нормальний».
Про монтаж «Ефіру»
Майже все, що я відзняв, залишилось у картині. Ми вирізали лише 3 чи 4 сцени. Перший монтаж відрізнявся від фінального результату, адже завжди, коли є ненормативна драматургія, все перетворюється на експеримент: треба спробувати і побачити, як це все працює. Наприклад, спочатку я хотів, щоб друга частина була повною половиною картини. Виявилося, що це не працює, і її довелося скоротити.
«Ефір» ми зробили так, щоб не було надекспресії, як у рекламних роликах. Взагалі є два рівні монтажу. Редакційний вже відбувається на рівні сценарію. Ми співставляємо лінії, тримаємо час, відбуваються події, які ми вирізаємо, аби утворити наш образ життя. Технічний — це зовсім інша історія. Він організовує матеріал, і без нього неможливо створити фільм.
Я ніколи не заходжу до монтажки. Мене навчили цього в Америці. Це не місце режисера. Там сидить монтажер, і він намагається здогадатися, що саме можна покращити у картині. Часто він вигадує те, про що я навіть не подумав би. А якщо ні, то я йому підказую 🙂
Про збільшення часових проміжків між зйомками фільмів
Нині вік і можливості змушують мене зменшувати темпи роботи. Були часи, коли я жив на заході та радів можливості зняти фільм. Не завжди це була моя улюблена картина: хоча всі сценарії мої, але порядок не той, який би я сам хотів.
Я досі думаю, що мої найкращі сценарії не екранізовані. Це — історичні картини, а костюми завжди коштують дорого. «Ефір» — теж доволі недешева картина. Я збирав на неї гроші протягом двох років. Сподіваюся, що ще встигну щось відзняти.
Про головну задачу режисера
Режисер — це парадоксальна професія. Там є елементи, які абсолютно взаємовиключні. Чому стільки режисерів впадають в алкоголізм або з’їжджають із глузду? Тому що це проти природи. Треба бути водночас поетом і сержантом. Дуже рідко сержант пише поезію, і не частіше поет полюбляє бути сержантом.
Коли я займаюся авторським кіно, то, щоб бути режисером, змушений бути ще й своїм продюсером. Це зовсім інша професія, якої я вчився, продюсуючи картини інших людей, наприклад, свого друга Кшиштофа Кесльовського. Але це не моє призвання, а лише необхідність.
Про ключову помилку режисера
У кіно та у житті головна помилка — це брехня. Не варто брехати ні собі, ні глядачам. Мене завжди дратує, коли люди говорять: «Коли ми одружувалися, то мій партнер був ідеальним. А потім виявилося, що він зовсім не такий». Вони вже все знали, і неправда, що була така різка зміна. Хтось собі брехав вже на старті та хотів бачити іншу людину не такою, як вона є.
Я досі думаю, що мої найкращі сценарії не екранізовані
Про роботу з акторами
Здебільшого це питання смаку. Він все визначає. Рішення, кого я візьму, для мене найбільш творчі. Потім можна ще щось використати чи виправити. Але за умови вибору правильних акторів.
У житті існує смак до людей. Скажімо, ви їдете у потязі, й у вас немає конкретного місця. Ви проходите коридором, заглядаєте в купе. Ви захочете зайти та сісти там, якщо у купе будуть приємні обличчя. Навіть не спілкуючись із ними, буде комфортно сидіти в їхньому оточенні. А бувають такі морди, біля яких ви не хотіли б опинитися.
Про серіали
В Європі загубилося розподілення, яке існує в американському англійському. Є mini series — це серіал, який має закінчення, і soap opera — оповідь без кінця, у якої немає того, чого ми навчилися у греків — кульмінації. Там переломи повторюються щоденно чи щотижнево. Через це мильна опера знижує рівень свідомості свого глядача і приводить його до думки, що життя не має сенсу. У цьому величезна руйнівна сила серіалів.
У грецькій трагедії завжди були зав’язка конфліктів, кульмінація, розв’язка та епілог. Це був і світогляд — так дивилися на наше життя понад дві тисячі років. Шкода, що він зникає через таку дурницю, як теленовела.
Я інколи дивлюся серіали-антології. Не дуже уважно та доволі мало. Наприклад, переглядав «Фарго». Безумовно видатні міні-серіали — це «Фанні та Александр» і «Сцени з подружнього життя» Інгмара Бергмана. Поки ці твори структуровані за принципом роману в частинах, це мене не бентежить. «Війна і світ» або «Втрачений час» Марселя Пруста — це теж свого роду mini series
Про сучасне польське кіно
Ми робимо багато фільмів, і є картини, які мають величезний успіх у публіки. Це амбіційні стрічки, а не просто комерція. Як організм цей кінематограф досі живе повноцінно. Як буде далі — побачимо, бо наш уряд не дуже йому радіє і намагається покращити. Покращувачі завжди все тільки псують.
З останнього можу виділити фільм Войцеха Смажовського «Клір». Смажовський сказав про священиків те, чого ніхто не казав раніше, але не виступав проти Бога. Тому фільм мене не ображає, хоча я вважаю себе віруючою людиною.
Основа переживання польської нації — це католицький костел. Про нього як про покійного — добре або взагалі ніяк. Таке положення справ тривало роками, і лише зараз вперше хтось критично висловився про єпископів і священиків низького духу. «Клір» мав неймовірний успіх у публіки. Отже, десь вже було приховане бажання підняти цю тему.
Про «Гарета Джонса»
Агнешку Голланд дуже холодно прийняли на Берлінському кінофестивалі, тому що ліві не люблять сюжети про Голодомор. Уявіть: «Нью-Йорк Таймс» навіть не дозволив використати уривки статті, яку вони цензурували ще тоді, у тридцяті роки. Газета й сьогодні вірна тому, що країну прогресу не можна дискредитувати.
Не варто брехати ні собі, ні глядачам
Про підтримку Олега Сенцова
Те, що відбувається з Олегом Сенцовим, вже не проходить у тиші, але розголос досі не допоміг. Віковічно, у таких політичних історіях є момент, коли комусь буде зручно зробити певний жест і звільнити Сенцова. Сподіваюся, що його доведеться чекати не довго.
Про Ларса фон Трієра
Ларс фон Трієр недовго був моїм учнем. Я вів майстер-клас, і там була молода людина, яка постійно зі мною сперечалася та заважала в усьому. Потім я дізнався, що це відомий фон Трієр. Зі свого боку, він потім залишив запис у своїх нотатках, що приїхав якийсь дурень та розповідав дурниці.
Як режисер — він людина великого таланту, але абсолютно без рівноваги. Те, що він говорить, для мене звучить, як порожній крик, ні у що не складається. Надто вже патологічний той спосіб, яким він бачить світ. У ньому є щось хворобливе.
Член нашої родини — енолог, знавець вин. Тому майже всі наші собаки мають імена різних сортів винограду. Є Токай, Мускат, Херес — такого роду назви. Коли до нас у гості приїжджають постачальники родича, вони обожнюють знаходити «своїх» собак. А ті вже їх знають та відповідно реагують.
Але є один пес із відмінним ім’ям. Ми маємо будинок у селі. Одного разу, перебуваючи там, ми побачили, як місцеві діти несли маленьке цуценя, щоб його втопити. Моя жінка їх зупинила та врятувала цуценя. Виріс собака — неймовірно негарний. Ноги, як роги у тролейбуса. Його не можна було назвати жодним із сортів винограду. Тому він отримав ім’я Самогон.
