Українське кіно повертається на великі екрани, попри те, що продюсер(-к)и не так давно обіцяли прем’єри лише після перемоги. В серпні ми вже бачили «Снайпер: Білий ворон» режисера Маріана Бушана. У вересні той же дистриб’ютор представив новий фільм – драмеді «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка, який уже зараз можна легально переглянути вдома.
Головний герой фільму – Сашко (Віталій Салій), – працює на цвинтарі та ненавидить життя. В минулому архітектор, тепер він приймає замовлення на пам’ятники на одному з кладовищ Києва. Тому Сашко вимушений спілкуватися з людьми, слухаючи їхні забаганки, кожна з яких приховує біль втрати: матір, яка має поховати маленького хлопчика, але не може це прийняти; батько, який не встиг вкласти кошти у квартиру для сина, тому будує для нього високобюджетний склеп; чоловік, який замовляє пам’ятник для себе. Сашко не відчуває емпатії щодо замовників(-ць), як і інших емоцій. Згодом виявиться, що не просто так.
Усі герої(-ні) цих історій мають особистий яскравий бекграунд, які достойні якщо не окремого повнометражного фільму, то щонайменше більшої кількості екранного часу. Це, мабуть, головна проблема стрічки.
Ці паралельні сюжети тримаються на різнопланових актор(-к)ах. Це і такі досвідчені, як Віталій Салій («Крути 1918» та «Заборонений»), Андрій Ісаєнко («Погані дороги», «Кіборги»), Олексій Тритенко («Крути 1918», «Хайтарма»), Віктор Жданов («Кіборги», «Вулкан»), так і дебютант(-к)и. Наприклад, роль дочки головного героя зіграла акторка Анна Іванова. Всі вони – органічні та переконливі.
Попри явний трагізм подій фільму, він не депресивний. Його рятує влучний гумор. Це і чорні жарти працівників цвинтаря, й іронія над життєвими ситуаціями, й відверта сатира. Все це знижує градус напруги для тих глядачів(-ок), яким некомфортно від подій, що так тісно пов’язані зі смертю.
Цей гумор був закладений ще в однойменній збірці новел Павла «Паштета» Белянського, на основі якої був написаний сценарій стрічки. Павло написав книгу після кількох років роботи на кладовищі. В кінематографічній формі окремі новели Белянського розвиваються паралельно й переплітаються. Але саме в цьому пояснення проблеми з перенасиченістю: кожна новела є окремим завершеним твором, а в кіно вони накладаються одна на одну, створюючи калейдоскоп, що часто збиває з ніг.
Рівень серйозності знижує не лише сатиричний гумор, а й оповідач, особистість якого залишається невідомою до фіналу. Він додає цьому фільму притчевої форми: цей голос ніби знає мораль, спостерігаючи події звіддаля, але відтягує момент її розкриття. А емоційно відсторонений Сашко довго ігнорує внутрішні та зовнішні поштовхи до усвідомлення досить очевидної думки: життя має тривати.
Окрім горя, тут також правдиво зображають корупцію – мабуть, вперше так вдало в масовому українському кіно. Зміна керівництва, підстави та грошові махінації в роботі цвинтаря – тут доволі звичні речі, що римують цей фільм зі «Славною революцією» Маші Новікової, де те саме явище подавалося також через роботу кладовища. Тільки у Новікової це не має нальоту іронії, на відміну від фільму Олексія Тараненка.
«Я працюю на цвинтарі» – наповнена різноманітними подіями й емоціями стрічка. Іноді цей калейдоскоп затьмарює увагу, але в такому потоці подій не всі сюжетні лінії доведені до логічного кінця. Відомо, що перед виходом у кінотеатральний прокат автори почистили звук, згладили монтаж та прибрали деякі сцени. Попри ці зусилля, зрештою фільм не є ідеальним. Але він проторував стежину для наступних українських чорних комедій.
Фільм хороший, психологічний, але у фільмі присутня ненормативна лексика дуже жорстка і неприйнятна. Цікаво чи цей фільм “Я працюю на цвинтарі” пройшов цензуру.