Гілка ганьби: анти-рейтинг переможців Канн від редакції Moviegram

Ларс фон Трієр, Терренс Малік, Рубен Естлунд і Роман Полянський

Та, що танцює в темряві

2000

Ім’я Ларса (фон) Трієра давно вже перетворилося на прозивне. Данський режисер набув репутації головного циніка, експериментатора і дивака з нетривіальним почуттям гумору. Його методи породили такий собі прикметник «трієровській», який описує дещо сповнене пафосу і драматизму, вказує на трагічну історію з сумним кінцем. Поза сумнівом, найбільш «трієровською» річчю можна вважати його трилогію «Золоте серце» – «Розсікаючи хвилі», «Ідіоти» і заключний «Та, що танцює в темряві».

Ця трилогія з’являється якраз після проголошення скандального маніфесту «Догми-95», правила та обмеження якого повинні були цілком змінити застарілі правила гри в кінематографі. Цілком за «Догмою» зняті лише «Ідіоти», а ось «Та, що танцює в темряві» слідує маніфесту тільки частково. Маніпулятивний до крайнощів і сентиментальний до недоладності, фільм більше схожий на самопародію доробку (фон) Трієра. Формалізм тут сягає апогею – цифрова камера Роббі Мюллера трясеться і смикається десь на 7 балів за шкалою Ріхтера, стрибкам монтажу позаздрив би й сам Годар, а якість діалогів інколи нагадує кращі рядки з легендарної «Кімнати» Томмі Вайсо. Лінивий сценарій, який розкриває персонажів через незграбні діалоги, повільний темп фільму (135 болісних хвилин) і ескапістські вставки «а-ля мюзикл» наближають до розуміння, чому Ларс (фон) Трієр так любить випити.

Основна радість фільму це, безумовно, дебютна роль Бйорк, яка отримала нагороду за найкращу жіночу роль. Її позаземна краса, існування в кадрі (навіть в такому тремтячому) і меланхолійний саундтрек змушують все ж додивитися фільм до кінця. Згадуючи пост-фактум зізнання Бйорк про те, що неназваний данський режисер мучив свою акторку, озвучував їй на вушко хтиві думки і навіть намагався залізти до неї вночі через балкон, хочеться і самому максимально познущатися з того режисера (може, не дати йому нормально подивитися фільм в кінотеатрі?).

За визнанням самого Трієра, Золота пальмова гілка була присуджена «Тій, що танцює в темряві» скоріш за минулі заслуги, і нагороду можна вважати консенсусом журі, яке далеко не завжди робить правильний вибір. Особливо прикро від того, що Пальму могла отримати така сучасна класика як «Любовний настрій» Вонга Карвая або «Один і два» Едварда Янга, вже визнані багатьма як одні з найкращих фільмів 21 століття.

Dancer in the Dark

режисер: Ларс фон Трієр

жанр: музична драма

у головних ролях: Бйорк, Катрін Денев, Девід Морс

рік отримання золотої пальмової гілки: 2000

Мали перемогти: «Любовний настрій» Вонга Карвая, «Один і два» Едварда Янга, «Пісні з другого поверху» Роя Андерссона, «Код невідомий» Міхаеля Ганеке

Дерево життя

2010

Погано, коли по-справжньому геніальні режисери привносять в кінематограф свою мову і значно його збагачують, не вміючи при цьому вчасно сказати собі «Стоп!». Якщо пильно придивитися до фільмографії американського постановника Терренса Маліка з 2010 року, коли був представлений фільм «Древо життя», можна із жалем зазначити, що він відноситься саме до таких деміургів. Безперечно, кінопоетом Малік був завжди, його практично невагомий візуальний стиль зробив картини «Дні жнив» і «Пустки» одними з найбільш значних кінотворів 60-70-х рр. Однак все що завгодно можна довести до абсурду й кітчу, навіть якщо це сформований режисерський стиль. Почуття міри притупляється, а самовідданий формалізм стає чи не єдиним діючим елементом художнього висловлювання. «Дерево життя» якраз і є такою наскрізь формальною картиною, де краса форми за гранню смаку затьмарила будь-який виразний зміст – отож фільм перетворився в естетський експеримент заради самого експерименту. Звичайно, можна заперечити, посилаючись на висловлену режисером у фільмі філософію. От тільки весь цей млявий екзистенційний трактат виявляється банальністю, і нічого нового ні в розуміння сімейних відносин, ні в трактування різноманітних божественних промислів Малік не додав. Нудно і до такої міри претензійно, що «Дерево життя» навіть можна назвати хорошим фільмом, але не у вимірі Золотої пальмової гілки.

The Tree of Life

режисер: Терренс Малік

жанр: драма

у головних ролях: Бред Пітт, Джессіка Честейн, Шон Пенн

рік отримання золотої пальмової гілки: 2011

Мали перемогти: «Паліція» Майвенн Ле Беско, «Червона квітка Місяця» Наомі Кавасе, «Де б ти не був» Паоло Соррентіно, «Меланхолія» Ларса фон Трієра

Квадрат

2017

Стрічка про куратора музею на рівні задуму здається простим та геніальним висловлюванням про парадоксальність сучасного мистецтва. В епоху пост-постмодернізму фільм шведського режисера Рубена Естлунда могла добряче посміятися над пихою та снобізмом виставок в музеях. Однак «Квадрат» ледь дотримується власної історії і розсипається не згірше будь-якого крихкого арт-об’єкту з виставкової зали фільму. Можливо, заслабка програма тогорічних Канн зіграла на руку Естлунду, і його авторська комедія знайшла свого глядача. Та, на жаль, смішного у фільмі надто мало, а якщо режисер і знаходить жарт, то розтягує його до неможливості закрити влучним панчлайном.

Крістіан, який вирушає в одіссею на пошуки свого гаманця, швидко губиться серед інших персонажів, а подеколи забуває про свою матеріальну мету. Звісно, Рубен Естлунд вирулює дві з половиною години хронометражу у характерне перевтілення головного героя. Та чи будуть пам’ятати кінолюби історію про втрачений гаманець і куратора-сноба за кілька років? Золота пальмова гілка підштовхнула «Квадрат» до аудиторії з надією на успіх. Серед інших переможців стрічка поки що губиться через свій строкатий наратив. Можливо, час розсудить інакше.

 

The Square

режисер: Рубен Естлунд

жанр: трагікомедія

у головних ролях: Елізабет Мосс, Клас Банг, Террі Нотарі

рік отримання золотої пальмової гілки: 2017

Мали перемогти: «Тебе ніколи тут не було» Лінн Ремсі, «Вбивство священного оленя» Йоргоса Лантімоса, «Гарні часи» братів Сафді, «Лагідна» Сергія Лозниці, «Історія сім’ї Мейровіц» Ноя Баумбаха

Піаніст

2002

У медитативній документальній стрічці «Аустерліц» Сергій Лозниця фіксує, як колективна пам’ять про катастрофу Другої світової трансформується у туристичну пам’ятку. Таке перевтілення починається зі свідомості, і, вочевидь, масова культура неабияк цьому сприяє. Звісно, навіть Золота пальмова гілка не є гарантованим пропуском до широкої аудиторії, яка є головним споживачем мейнстриму, а лауреати Канн часто стають нездоланним випробуванням для непідготованого глядача. Принаймні, здебільшого – на хіти із відмінною прокатною історією на кшталт «Піаніста» Романа Полянського твердження не розповсюджується.

Якщо домовляємось на цьому етапі і погоджуємось із тим, що слава «Піаніста» значно ширша за почесний, але не унікальний статус тріумфатора Канн (врешті-решт, маємо нового щороку), закид стрічці стане зрозумілішим. Припускаю, що таке порівняння видасться нечесним, але все ж пригадайте «Сходження» Лариси Шепітько, «Йди та дивись» Елема Клімова або ж «Син Саула» Ласло Немеша. Герої цих картин переживають болісне нівечення воєнним часом, що оголює найнепринадніші риси і травмує їхні особистості, втілюючи у суб’єктивному досвіді грандіозну трагедію. Така репрезентація важлива ще й тому, що означені фільми відрефлексовують події Другої світової якраз заради якомога точного збереження згаданої колективної пам’яті. Так от, саме цього не відбувається у «Піаністі».

Разом зі «Списком Шиндлера» цей фільм балансує на межі жанрової умовності і вражає по перегляді, але на більшій дистанції закладає ґрунт полегшеного сприйняття, переводячи драму війни до категорії історичної драми або ж драми із воєнним антуражем. Особиста історія завжди бере гору – і тому поневіряння героя Едріана Броуді, котрий постраждав незрівнянно менше за незліченних жертв Голокосту, у якийсь момент починає скидатися на експлуатацію. Чи це принижує реальну трагедію Владислава Шпільмана, втіленого Броуді? Звісно, аж ніяк. Але екранна умовність безжальна, тож є великий ризик того, що банка огірків, з якою носиться Броуді, стане символом безнадійного прагнення вижити лише для найемпатійніших глядачів.

Загалом «Піаніст» – потужна драма, що парадоксальним чином демонструє свої недоліки саме у загальному контексті. Нівелювання пам’яті у пам’ятку може початись саме тут – хіба ж нам складно уявити покоління, що сприйматиме Варшавське гетто водночас і меморіалом, і прообразом локації фільму, котрий досі користується статусом культового? Золота пальмова гілка, як завжди, грає роль доданої вартості – що, зважаючи на написане вище, лише множить прикрість. Гірка іронія є в тому, що згаданий «Син Саула» свого часу головної нагороди якраз не отримав, обмежившись Гран-прі. Безумовно, це видатний здобуток для дебютанта, але ж усі ми розуміємо, що додана вартість від першого місця до другого знижується у геометричній прогресії.

The Pianist

режисер: Роман Полянський

жанр: історична драма

у головних ролях: Едрієн Броуді, Томас Кречман, Емілія Фокс

рік отримання золотої пальмової гілки: 2002

Мали перемогти: «Боулінг для Колумбіни» Майкла Мура, «Демон-коханець» Олівьє Ассаяса, «Незворотність» Гаспара Ное, «Людина без минулого» Акі Каурісмякі

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: