30 років самотності
Кінороботи філіппінського режисера Лав Діаса є унікальним синефільськім досвідом. Багатогодинні і багатошарові, його фільми занурюють глядача у самобутій культурологічний, антропологічний і історичний контекст. Утім, без мінімального його знання правильно розшифрувати режисерський код буде трохи важко. Стиль режисури Діаса – неквапливий, споглядальний, із навмисною фіксацією на побутових подробицях, без різких сюжетних поворотів, але з детальним зануренням в життя головних героїв (стрічки Діаса не є суто фіксують лише одного головного персонажа). Він уподібнює його фільми до літературних творів, але максимально ретельно перекладеними на мову кіно.
Без сумніву, можна стверджувати що так звана «третя хвиля» Золотого століття філіппінського кінематографу почалася саме з Лав Діаса. Усі наступні молоді філіппінські режисери нульових – Пепе Діокно, Райа Мартін, Брайанте Мендоза – в тій чи іншій мірі створювали свої фільми під безпосереднім впливом або ж безпосередньо полемізуючи з Лав Діасом, фільми якого навряд чи існують в рамках сучасного, часто спрощеного кінематографічного контексту. Режисер буквально заново, для себе і інших (в першу чергу), створює кінематограф як майданчик для рефлексій про минуле і сьогодення Філіппін, яке здається більш ніж непередбачуваним. При цьому у своїх стрічках Діас неодноразово звертається до класичної російської літератури, успішно інтегруючи її в суто філіппінську національну самосвідомість.
Жінка, яка пішла
2016
Ang babaeng humayo
режисер: Лав Діаз
країна: Філіппіни
жанр: драма
В одній із найкоротших за хронометражем робіт Діаса, драмі «Норте, кінець історії» 2013 року, режисер обрав головною точкою опори «Злочин і кару» Федора Достоєвського. Натомість «Жінку, яка пішла» 2017 року було б неможливо уявити без оповідання Льва Толстого «Бог правду бачить, та не скоро скаже». Діас, втім, узяв із розповіді лише основний кістяк сюжету – історію невинно засудженої людини – і наростив на нього плоть свого кінематографічного висловлювання, що торкається в першу чергу теми втрати людиною свободи. Свобода як базовий фундамент людського буття червоною ниткою проходить через усі (без винятку) картини Діаса. А її втрату (як окремими особистостями, так і в рамках державної політики) режисер завжди показує максимально жорстко. Для головної героїні – «Жінки, яка пішла» Хорасії – втрата свободи стала тим самим необхідним життєвим випробуванням, без якого вона б не змогла в повній мірі зрозуміти всю цінність і цілісність свого буття.
Але набуття бажаної свободи для Хорасії зовсім не означає її заспокоєння. Смиренність не дається легко, особливо якщо світ за межами в’язниці виявляється все таким же низьким, повним несправедливості і страждань. Хорасія на волі починає існувати з одного боку свята, одягнена в підкреслено білі балахони вдень, з іншого – як грішниця, яка мріє помститися своєму кривднику Родрiго. Природно, її темна сторона носить відповідне чорне вбрання. І цією нарочито прямолінійною подвійністю героїні Лав Діас підкреслює її внутрішню боротьбу та її духовні метання. Цього разу у «Жінці, яка пішла» Діас промовляє історичний контекст своєї країни неголосно. Хоча неможливо не побачити в героїні Хорасії образ Батьківщини, яка після ряду історичних потрясінь ніяк не може знайти своє місце і зробити, врешті-решт, правильний політичний вибір.
У «Жінці, яка пішла» режисер римує нинішню філіппінську владу на чолі з президентом Родріго Дуарте із сумнозвісним Фердинандом Маркосом, вбачаючи в Дуарте омріяний багатьма його співвітчизниками реванш колишньої диктатури. Для Діаса будь-який злочин проти свободи неприйнятний, а отже – має бути покараним. Хорасія, втім, не так уже й прагне уподібнитися до свого кривдника Родріго Тринідаду, тому головним покаранням для нього стає її всепрощення і усвідомлення власної нікчемності перед обличчям Бога, для якого всі вже є рівними.
Асоціативний ряд
Співчуття пані Помста
реж. Пак Чхан Ук
Заключна частина знаменитої «трилогії помсти» південнокорейського режисера Пак Чхан Ука знаходить своє відображення в суто алегоричному кінооповiданнi Лав Діаса. Спільного між обома стрічками чимало: це і образ головної героїні, яка потрапила до в’язниці за чужий злочин, і план помсти, що виходить за рамки окремого випадку. Втім, Діас набагато менш натуралістичний, і співчуття пані Помсті у нього набагато більше.
Норте, кінець історії
реж. Лав Діас
Пронизлива картина про людську підлість і привабливу сутність зла, в якій Діас по-своєму трактує «Злочин і кару» Достоєвського. «Жінка, яка пішла» кілька разів римується з «Норте, кінець історії», в тому числі одним із сюжетних поворотів – втратою героями не тільки свободи, але й своєї ідентичності. Зникнення героїв сприймається як горезвісна смерть суб’єкта.
Інсян
реж. Ліно Брока
Перший філіппінський фільм, який взяв участь у Каннському кінофестивалі, розповідає про молоду дівчину на ім’я Інсян, яка мститься своєму ґвалтівникові. Безперечно, Брока зробив величезний вплив на кінематографічні вишукування Діаса, і фільм «Інсян» в «Жінці, яка пішла» цитується більш ніж навмисно, пов’язуючи ще тісніше контекст минулого із сьогоденням.
Диво
реж. Ішмаель Берналь
Філіппінський режисер експериментального кіно Ішмаель Берналь досить часто звертався у своїх картинах до ролі жінки у філіппінському суспільстві. «Диво» – це одна з найбільш знакових його картин, в якій тема віри і споконвічних традицій пропущена через сито відносин головної героїні фільму – дівчини Ельзи – із суспільством. За тридцять із гаком років «Жінка, яка пішла» фіксує незмінність деяких традицій у філіппінському соціумі.
Лук'ян Галкін
Головний редактор Moviegram,
Виконавчий продюсер телеканалу «Культура»
ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…
…на Венеційському кінофестивалі..
Венеція, рятуючись від конкуренції з хижим Торонто, з яким збігається у датах, все активніше прихищає великі стрічки, що згодом стають прокатними хітами та оскарівськими фаворитами. Пригадайте: на минулому Венеційському фестивалі були представлені «Три білборди» Макдони і «Форма води» дель Торо – остання, до слова, виборола і Золотого лева, й «Оскара». У 2016-му конкурс був іще щедрішим – у ньому брали участь «Ла Ла Ленд» Шазелла, «Прибуття» Вільньова і «Нічні тварини» Форда. Та на жодного з гостей – ні на режисерів, що представляли свої фільми, ні на Емі Адамс, Емму Стоун, Раяна Гослінга і Джейка Джилленгола – не реагували так, як на Лава Діаса ще до здобуття головної нагороди фестивалю.
Власне, йдеться про особистий досвід, іронічний випадок, а не про об’єктивну реальність: звісно, усім зазначеним вище дісталися овації на прес-конференції, натовпи охочих фанів, що прагли селфі, та всі на світі червоні доріжки. Діаса ж я побачив випадково – зачувся шум і наблизився невеликий гурт людей, що йшли поряд із режисером, зачудовано на нього дивлячись, а хтось поблизу захоплено вигукував: «This man is a legend, he reinvented the cinema!» Словом, хіба що пшениця не росла у Діасових слідах.
«Жінка, яка пішла» триває майже чотири години – найкоротша з робіт Діаса, яка, тим не менше, може стати неабияким випробуванням для непідготовленого глядача. Надестетична, тужлива і медитативна дія стрічки, вибудованої на чергуванні статичних планів, розгортає панораму буття водночас приземленого і трансцендентного. Страждання та лихо у Діаса традиційно мають підґрунтя, близьке до міфологічного, а історична основа його творів тісно переплетена з етнічним світосприйняттям – все це особливо закцентовано в останньому фільмі режисера, «Сезоні диявола», представленому на Берлінале–2018. Та «Жінка, яка пішла» значно проникливіша і поетичніша, а ще вельми делікатно поводиться із глядачем, змушуючи співчувати, але не піддаючи тортурам (чим подеколи грішить «Сезон диявола»). То як це дивитися? Неквапливо, відкритим до краси і згадуючи часом, що деякі вважають режисера тим, хто перевинайшов кіно. Після третьої години будь-якого з Діасових фільмів зазвичай починаєш у це вірити.
