Цьогоріч «Оскари» вручатимуть уже 92 раз. Цифра не кругла, але з кожним роком дедалі більш показова. Попри низькі рейтинги перегляду самої церемонії, глядачі всього світу радіють або обурюються опублікованим результатам Американської академії кінематографічних мистецтв та наук. Аудиторія не припиняє порівнювати свої смаки з журі щодо переможців в улюблених номінаціях, і тому щоразу результати сприймаються гостро та довгий час обговорюються в соціальних мережах. У 2020 році конкурс надзвичайно потужний, адже в головній номінації за найкращий фільм змагаються роботи Квентіна Тарантіно, Сема Мендеса, Мартіна Скорсезе та Джеймса Менголда. Ці професіонали вже не вперше отримують увагу від академії, але в спину їм дихає молодь, яка теж не вперше показує своє кіно. Під молоддю, звісно, розумію досвід окремих авторів у порівнянні з досвідом метрів. Утім, увагу до себе привертає інше – за кожною номінацію можна побачити, як змінюється сучасний кінематограф, і чим будуть жити режисери, актори та продюсери в наступному році. Нехай часом і здається, що «Оскар» втратив свій вплив, завжди є протилежна думка, яку варто почути.
Історичний період та White Male Rage
Перше, що впадає в око, коли переглядаєш номінації за найкращий фільм року, помітно, як часто режисери звертаються до історичного періоду, щоби розказати історію про сучасність. Це стосується всіх фільмів, окрім «Паразитів» та «Історії шлюбу». Щороку в номінацію прослизають інді-фільми, які подорожували фестивалями та мають бодай якусь впізнаваність серед поціновувачів кіно. Баумбах – не новий гравець на полі, але його фільмографія часто розглядається як незалежне від великих студій кіно. Він удруге співпрацює з Netflix, із якими має унікальний договір на дистрибуцію своїх попередніх стрічок. Однак, цей контракт не скидається на кабалістичний, з огляду на те, що останні два фільми він показував у Каннах та Венеції. «Історія шлюбу» виглядає радше як «абсолютний Баумбах», який увібрав у себе всі улюблені теми розлучень, сімейних сварок та дорослішання, що завжди були суттєвим фундаментом для всіх робіт режисера. Його остання стрічка серед усіх номінантів – це визнання не лише за цей проєкт, але й за попередні спроби розповісти особисті історії. Жодна картина Баумбаха не намагалася ввійти в історичні рамки, тому й «Історія шлюбу» теж не має часових орієнтирів і виглядає серед інших номінантів радше винятком із правил, аніж його підтвердженням.
«Кролик ДжоДжо» нехай і має вигаданого Гітлера як товариша головного героя, але теж ґрунтується на певному історичному періоді. Усе у фільмі Тайки Вайтіті свідчить про 1945 рік. Ба більше, «Кролик ДжоДжо» – це саме те інді-кіно, про яке я згадував раніше. Стрічку продюсувала компанія Fox Searchlight – дочірня студія 20th Century Fox (яка теж скоро змінить назву й логотип). Новий проєкт Вайтіті виграв приз глядацьких симпатій на кінофестивалі в Торонто. Вгадайте, хто там був переможцем у 2018 році? Так, це був ще один номінант та лауреат «Оскару» – «Зелена книга» Пітера Фарреллі. Американська академія останнім часом уважно приглядається до комедій на перетині драми та вряди-годи дає головні нагороди саме цим стрічкам. Шансів у Тайки Вайтіті не так уже й багато – занадто сильна конкуренція.
Найбільше в медіа говорять про відсутність номінації в Ґрети Ґервіґ за режисуру «Маленьких жінок». У 2018 році вона була п’ятою жінкою, яка отримала режисерську номінацію й мала би впевнено почуватися серед нинішніх потенційних переможців. Але академія вирішила інакше, й доводиться задовольнятися шістьма категоріями, серед яких, щоправда, є «найкращий фільм». Ґервіґ теж звертається до історичного періоду Громадянської війни в США. У виробництві їй давав поради Стівен Спілберг, який теж працював із історичним контекстом на «Лінкольні» і вмовив режисерку знімати на плівку. Академіки надзвичайно люблять цю добу в США. Однак, із урахуванням нагород від різноманітних спілок, «Золотого глобусу» та BAFTA, шансів вийти на сцену за статуеткою не вельми великі. Такі номінації здаються вкрай сумнівними, адже лише закривають порядок денний сьогоднішніх реалій. Американська академія готова бачити темношкірих та жінок у номінаціях, але робить цей крок украй рідко.
«Ірландця», «Джокера», «Одного разу в Голлівуді», «1917» та «Аутсайдерів» люблять розглядати під одним кутом – White male rage. Про це вже пожартували актори із «Saturday night live». Втім, варто звернути увагу, що з року в рік академіки хочуть бачити в номінантах маскулінне кіно, у якому лаються, змагаються воюють та вбивають білі чоловіки. Як і перегляд стендапу, це своєрідне вивільнення зібраної люті в суспільства за поразки в соціальному житті. Усе-таки американців можна зрозуміти, адже постійна увага ЗМІ до Дональда Трампа, заходи з перевірки потенційного тероризму та поновлення ліберальних цінностей частково змінили уявлення нації про буденність і розваги. Тому хочеться відпочити за переглядом тестостеронового кіно, де Роберт де Ніро, Бред Пітт чи Хоакін Фенікс виявляють свою лють проти несправедливості світу. Варто лише замаскувати це під епоху шістдесятих або сімдесятих, щоб актуальність була помітною, але не явною.
Феномен «Паразитів»
Останній фільм Пон Джун Хо – це справжній феномен у кінематографі, який, наче комета, з’являється достатньо рідко. Його можна порівняти з виходом чергового альбому The Beatles. Масова істерія за фільмом розпалювалася поступово. Після прем’єри в Каннах та «Золотої пальмової гілки» кіно спершу завоювало прихильність європейської аудиторії. Навіть у Києві були аншлаги. Потім у кіно закохалася американська публіка. Що й говорити, Пон Джун Хо з перекладачем потрапив на шоу до Джиммі Феллона, що неабияк додало йому балів у перемозі хоча б у номінації за найкращий фільм іноземною мовою. Наразі режисер збирає всі можливі нагороди та породжує купу мемів. Про нього написали розлогий матеріал VanityFair, і тому можна сміливо сказати, що ми живемо в епоху «Паразитів». Імовірно, популярність зумовлена універсальністю стрічки, адже проблема бідності та багатства зрозуміла у всьому світі. Граючи на контрастах, Пон Джун Хо розповів цілком доступну історію, яка знайшла відображення практично в кожній країні, де відбувся прокат стрічки. І нехай історія розгортається в наш час, численні номінації на «Оскар» можуть стати реальними статуетками для Південної Кореї. Журналіст Кріс О’Фолт підготував невеликий матеріал для IndieWire, у якому розповідає про зміну виробничого процесу в Голлівуді, якщо «Паразити» візьмуть нагороду за роботу художника-постановника. Зазвичай її отримують воєнні епоси та костюмовані драми, але витончена робота корейців із архітектурою будинку та сучасними декораціями вражають не менше, ніж пишні сукні з «Маленьких жінок» чи глибокі окопи з «1917».
Ігнорування хороших фільмів
Із року в рік Американська академія ігнорує великий пласт інді-кіно. Воно і зрозуміло – кількість номінацій обмежена, тому потрапляють або професіонали, які в усіх на слуху, або автори, які завдяки продюсерам вдало прорекламували своє кіно аудиторії. Щоразу виникає дискусія, щоби номінувати якомога більше жінок або режисерів із різноманітних країн. У 2020 році ця несправедливість актуальна, попри наявність у категорії за найкращий фільм «Паразитів» та «Маленьких жінок». Цього разу дискусію можна підкріпити справжніми прикладами, адже у 2019 році вийшло чимало хороших фільмів від жінок та темношкірих авторів. Наприклад, академія з якихось причин повністю проігнорувала «Ми» Джордана Піла, хоча його повнометражний дебют «Пастка» отримав нагороду за найкращий оригінальний сценарій у 2018 році та неабияк прискорив успішну кар’єру Піла як продюсера. Разом із горором про допельгенгерів ні з чим залишилися стрічки «Прощання», «Хвилі», «Атлантика», «Шахрайки з Волл-Стріт», «Сонцестояння», «Необроблені дорогоцінні камені», «Хороший хлопчик», та «Навчання». Лише три з цих фільмів режисували чоловіки, але решту чомусь не залишили поза увагою, хоча й кількість нагород, і маркетингова кампанія кожного з них вдало резонувала з нинішніми номінантами. Інклюзія й досі залишається проблемою «Оскару» і, як показують результати минулих років, ігнорування жінок та темношкірих у номінаціях відбуватиметься ще довго. Такі вже смаки в академіків, які частково зазнають змін у складі, але залишаються непорушними у смаках.
Чи дійсно змінює щось нагорода?
У довгій перспективі здається, що сама нагорода нічого не важить. Як давно ви бачили Гіларі Свонк у хорошому кіно? Вона ж має аж дві премії «Оскар»! Таких прикладів можна навести до нескінченності. Але головну перевагу має той, хто користується можливостями «засвітитися» на церемонії. Скажімо, той же Джордан Піл успішно продюсує купу проєктів на американських каналах і стрімінгах та не полишає режисерське крісло, щоби втілювати свої ідеї. Ґрета Ґервіґ після особистої історії в дебюті взялася за амбітну адаптацію, яка навряд була би можливою з таким зірковим кастингом, якби не поява «Леді Птахи». Френсіс МакДорман після перемоги за роль у «Три білборди за межами Еббінга, Міссурі» згадала про інклюзивний райдер, який забезпечує расову та гендерну рівність на знімальному майданчику. Власне, після цієї промови до нього почали часто вдаватися в контрактах. Тому варто користуватися увагою, яку надає майданчик «Оскара». Цьогоріч Хоакін Фенікс уже виступив на преміях «Золотого глобусу» та Bafta, звертаючи увагу глядачів на проблеми екології та расизму. Чим потужніша нагорода, тим уважніше тебе слухають та діють.
«Оскар» та Україна
На жаль, стрічка Нарімана Алієва «Додому» так і не потрапила в номінацію за найкращий фільм іноземною мовою. Втім, не потрапило до цієї номінації багато хороших стрічок. «Оскар» – це не завжди історія про якість, радше про статус. «Богемна рапсодія» мала чимало суперечливих відгуків, як і «Джокер», але це не заважає обом номінуватися поряд із майстрами кінематографу Йоргосом Лантімосом та Квентіном Тарантіно. Україну хочеться згадати у 2020 році з іншої нагоди в контексті церемонії. Чи не вперше всіх номінантів можна було легально подивитися на стрімінгових сервісах або в кіно. Кінопрокат рвався від кількості стрічок за тиждень, і номінантам доводилося іноді конкурувати навіть із українським кіно. Успіх «Моїх думок тихих» затьмарив показ «Кролика ДжоДжо» Тайки Вайтіті, який зібрав майже вдвічі менше за стрічку Антоніо Лукіча. Й у цьому є неабиякий показник обізнаності українського глядача/глядачки, який тепер наситився іноземними комедіями та прагне якісно знайомого. Аудиторія тепер може вибирати фільм, мову перегляду стрічки та навіть умови самого перегляду, адже мережі кінотеатрів пропонують 4dx, 2D (коли є можливість трьохвимірного показу) та зали-ресторани. Якщо інклюзивність Американської академії не в найкращій позиції, то в Україні дедалі важче жалітися на вибір фільму. Шкода, що за різноманітність кінопрокату «Оскар» не дають.
