Куди зникає українське кіно після прокату? Це питання почали ставити глядачі, коли не встигли в кінотеатрах на добре розрекламований фільм «сарафанним радіо». З розвитком технологій та адекватним поділом прав на дистриб’юцію, продюсери нарешті почали віддавати своє кіно за гроші (у найкращому випадку) стрімінговим сервісам, де воно губиться серед численних назв (іноді навіть подібних!). Пошуки редакції Moviegram закінчилися тим, що кілька доволі нових фільмів так і не вдалося знайти серед близько сотні проєктів. Відкинувши серіали з добірки, ми звернули увагу на кінотеатральні релізи останніх 30 років. Винятком став хіба «Фучжоу» Михайла Іллєнка, який у відмінній якості досі не знайти. У результаті назбиралося 45 стрічок, які охоплюють майже всі жанри, й за якими можна простежити український кінематограф від потворних замовлень Міністерства культури та туризму до глядацьких хітів, які вже давно хочеться показати тим, хто в кінотеатри відвик ходити.
Вальс Алчевськ
2014, реж. Вадим Ільков
де дивитися:
Режисерські роботи Вадима Ількова вирізняються з-поміж інших невидимістю автора над своїми героями. Сергій Жадан готує з музикантами проєкт, обговорює з ними важливі справи, але глядач не відчуває стіну в часі та просторі. Зараз цей фільм видається ціннішим, адже проєкт, над яким працюють його автори називається «Розділові». Через кілька років його теж зафільмує Вадим Ільков і пустить в обмежений прокат. Тому стрічку можна дивитися як частину дилогії. На Docu/Space є ще безліч документальних фільмів, але «Вальс Алчевськ» – один із небагатьох, який відкриває магію хроніки. Задум поступово перетворюється в реальність, що не має етичних норм. Глядач цілком може відчути себе поруч із Жаданом і відчути ритм вальсу, яким надихаються митці.
Кіборги
2017, реж. Ахтем Сеітаблаєв
Стрічка про оборону Донецького аеропорту вже давно визрівала на папері. «Кіборги» насправді зовсім не про цю оборону, а про її причини. Сценаристка Наталія Ворожбит зробила те, чого не зуміли «Крути 1918», «Червоний» та «Чорний ворон». Вона зробила своїх персонажів живими та емоційними логіками, які аргументують свої слова й не розмовляють плакатними лозунгами. Це кіно стало відмінним від решти, й завдяки акторам, які проникнули у свідомість своїх героїв і зі розумінням поставилися до їхніх мотивацій. «Кіборги» – це той фільм, на який мають рівнятися наступники в жанрі. Головним у кіно має бути зрозумілий сценарій, а не збір штампів, гучних імен та камео. Стрічка Сеітаблаєва грамотно розставляє пріоритети та дає рівну кількість часу всім персонажам, тому й фінал дивитися так болісно, бо з деякими доведеться прощатися не через смерть у кадрі, але й через неминучу появу титрів.
Це єдина стрічка з добірки, яка так і не вийшла в кінопрокат. Михайлу Іллєнку так і не дозволили її випустити, хоча вона й досі видається свіжим поглядом на старі історії про козаків. Унаслідок бурі Орест та Катерина потрапляють на різні кінці планети. Вони намагаються знайти одне одного в Китаї, Бермудах та Америці, але зіштовхуються з містичним потойбіччям. Стрічку досі важко знайти в пристойній якості, а на Megogo вона неначе відцифрована з відеокасети. Сподіватися на повторний прокат марно, але іншого шляху немає. Це одна з найкращих робіт Іллєнка, яка подарувала Богдану Ступці вельми колоритну роль, у якій він схожий на кота Базиліо.
Додому
2019, реж. Наріман Алієв
де дивитися:
Прем’єра українських дебютів у Каннах – подія, що завжди хвилює, особливо якщо їх приймають із теплом та привітністю. «Додому» ще тепліше прийняли вдома на ОМКФ. Історія батька та його подорожі з двома синами (загиблим та живим) розбурхала нову хвилю інтересу до кримськотатарської культури. У Нарімана Алієва часто запитували про патріархат у родині, про любов до творчості Нурі Більге Джейлана і, врешті-решт, про значення символів, що рясно розкидані фільмом. Після купи інтерв’ю та різноманітних тематичних показів автори стрічки нарешті приземлили «Додому» на стрімінг під час карантину в Україні. І це найкращий час, щоби відкрити для себе кіно, у якому Крим живе в серці персонажів.
Донбас
2018, реж. Сергій Лозниця
де дивитися:
Мозаїка з різноманітних історій, дія яких відбувається на Донбасі. Одна трагічніша за іншу, інша комічніша за решту. Лозниця зібрав строкатий акторський склад і показав абсурд під час гібридної війни. Так «Донбас» уособлює нову нормальність, до якої ми звикли. Поки глядачі чекають на «Бабин яр» – новий проєкт режисера, на стрімінгу можна подивитися огляд подій зі сходу України: стати свідком хабаря, побувати на весіллі сепаратистів і пережити мародерство. Замість того, щоби вглядатися в безодню, Сергій Лозниця нарешті спроєктував її на плівку. Вийшло і страшно, і смішно.
Брама
2017, реж. Володимир Тихий
Зазвичай перенесення театрального тексту в кінематографічну площину віщує поганий результат. Але зі «Баби Прісі» Павла Ар’є вийшла лоу-фай драма «Брама», яка може втерти носа багатьом українським стрічкам. Володимир Тихий зняв кіно про родину, яка живе в Чорнобильській зоні відчуження, й отримує містичне повідомлення про катастрофу. У «Брамі» відбувається багато химерних речей (епізод із галюциногенними грибами, мастурбація на ляльку та браконьєрські погоні), хоча баланс автори стрічки витримали практично ідеально. Часом незрозуміло, що відбувається на екрані, але магнетичний настрій фільму немов притягує дедалі ближче до особистості баби Прісі. Якщо шукаєте найкращий грим в українському кіно, «Брамі» точно немає рівних.
Розлучення Максима та Яни перериває несподіваний вирок судді. Вона дає обом місяць на роздуми й дозволяє повернутися, якщо вони виконають свої побажання, записані на папері. Потім починається скетч-комедія, яка плутає географію українських міст, дарує хибне враження про розваги в Києві та Львові та дозволяє головним героям розмовляти українською неправильно. Стрічку знімали російською, переозвучили тими ж акторами, але забули дати на вичитку літературному редактору. Тому отримали халтуру, яка підкуповує відомими іменами, але не може дати нічого більшого за них. Кіно вдвічі окупило свій бюджет (70 567 145 гривень зборів), тому може здатися, що нарікання зводяться суто до естетичних смаків. Але спробуйте відрізнити будь-який продукт «95 кварталу» від іншого. Часом навіть геги повторюються.
Режисер Михайло Іллєнко не втомлюється міфологізувати дійсність. Він узяв історію героя Радянського Союзу Івана Даценка, який пройшов німецькі та сталінські концтабори, і обернув її в героїчний епік із безліччю цікавих деталей. Кажуть, що Даценко зміг перебратися в Канаду, де став вождем індіанського племені. Це чудова історія для кіно, яка, щоправда, грузне в невдалих візуальних ефектах. Це, мабуть, перший фільм, який відбувається в одному всесвіті з фільмографією режисера. На стіні головного героя висить картина з «Фучжоу» (1994). Стрічка довго та успішно йшла в кінотеатрах, тому її варто подивитися й на стрімінгах. Для 2011 року це був один із перших великих фільмів, які зламали орієнтованість українського глядача суто на американський кінопрокат.
Герой мого часу
2018, реж. Тоня Ноябрьова
де дивитися:
До появи «Моїх думок тихих» стрічка Тоні Ноябрьової була серед перших арткомедій, які висміювали мрії міленіалів. Сюжет тонко перегукується з переможцем Каннського кінофестивалю 2017 року – «Квадратом». Головний герой потрапляє до музею сучасного мистецтва і своїм незнанням нівелює об’єкти, присутні на виставці. Може здатися, що режисерка не завжди на боці свого персонажа, але вона наділяє його такою добротою та зворушливістю, що безумовно досягає своєї цілі. З невідомих причин «Героя мого часу» після показу на ОМКФ порівнювали з фільмами Веса Андерсона, але він ніколи не знімав кіно про провінціалів. А в нас таке є, місцями навіть достатньо смішне, щоби розважитися пізнього вечора.
Міф
2018, реж. Леонід Кантер та Іван Ясний
де дивитися:
Годинна стрічка охоплює історію Василя Сліпака – оперного співака, який загинув у війні на сході Україні. «Міф» – це його фронтовий позивний, який Василь узяв із любові до персонажа Мефістофеля. Дія документальної стрічки переноситься то з Париж, то до військових дій на Донбасі, але кожна з них залишається самостійною. Режисери обгорнули фільм у формат казки, яку розповідає вихователька дітям. І тому його можна дивитися як міф – головного героя вже немає, але його друзі та подруга розповідають, яким залишився в їхній уяві товариш.
Екранізацію роману Василя Шкляра «Залишенець» плекав Юрій Андрухович, який посприяв запуску проєкту. Через кількісні ротації режисера та знімальної групи, кіно нарешті побачило світ за підтримки телеканалу «1+1» і зі закадровим голосом самого Шкляра та саундтреком Мілоша Єліча. Без жодної краплі іронії «Чорний ворон» виявився черговою блідою копією патріотичного кіно, у якому демонізують москалів (комуністична влада 1920-х) та звеличують отаманів-українців, які не бояться цькування після повстання. Великого сорому завдають глядачу лише візуальні ефекти, які нагадують запозичення з першої гри Call of Duty. Помітно, як автори хотіли актуалізувати тему до сучасних реалій, але не змогли вибратися зі жанру нудного історичного епіка, якому бракує гостроти.
В українських новинах некомфортно говорити про одну з найбільших проблем – еміграцію. «Гніздо горлиці» піднімає цю тему крізь призму мелодрами. Жінка вимушена їхати на заробітки в Італію, а коли повертається, розуміє, що проблема вдома не менша. Кіно трохи скидається на телепродукт. Утім, його головна заслуга – акторська. Римма Зюбіна та Віталій Лінецький зіграли драму, яка б не помістилася в рамки телевізора. І попри те, що це єдиний кінопрокатний фільм про еміграцію та її наслідки, відчувається, як це кіно щиро окреслює і трагедію жінки в безвихідному становищі. «Гніздо горлиці» подивилося мало людей у кіно, тому на стрімінгах воно заслуговує кращої долі.
Сотка
2018, реж. Олександр Беляк
де дивитися:
Із усіх стрічок у цьому огляді «Сотка» виглядає найбільш бідно, нехай назва вас не вводить в оману. Історія про типового невдаху, який знайшов піджак, що приносить заможність своєму хазяїну, давно не нова. Такий сюжет врятував би формат казки, але ж ні: гангстери, депутати та секс-працівниці – неодмінно мають стати частиною цього фільму. Й авторам стрічки вперто не заважають погане світло, актори-любителі, монтаж та переозвучування російської мови українською з відверто халтурним перекладом. Є думка, що це кіно й не для нашого ринку. У саундтреці постійно звучить шансон, жодного з персонажів не можна назвати приємним, а український дубляж лише підсилює відчуття огиди. «Сотку» можуть дивитися лише продюсери самого фільму, перераховуючи зароблені від переглядів гроші. Якщо на дешевизні, звісно, ще заробляють щось.
2020. Безлюдна країна
2018, реж. Корній Грицюк
де дивитися:
Першою ластівкою українського стрімінгового сервісу, який орієнтується на авторське, стала стрічка Корнія Грицюка – ймовірно, пророчого характеру. Кордони України відкрились, виїхали майже всі, залишилися навіть не патріоти, а особи, які переслідують власні цілі. Показувати всі козирі відразу не хочеться, адже з персонажами знайомитися вельми цікаво. Привідкриємо лише персонажа Андрія Куликова – він грає президента. Кіно справляє враження малобюджетного мок’юментарі, яке, попри легку форму, сильно б’є в ціль: любити Україну можна не з патріотичних мотивів. Усі причини Корній Грицюк наводить протягом подорожі від «Сяну до Дону».
Настроювач
2004, реж. Кіра Муратова
де дивитися:
Фільми Кіри Муратової – це окремий всесвіт зі своїми правилами, персонажами, шумами та мовою. «Настроювач» можна вважати дивитися тим, хто з творчістю режисерки незнайомий, адже воно відображає всі її прийоми в кіно. Георгій Делієв грає майстра фортепіано, який разом із персонажкою Ренати Литвинової грабує ні в чому не винних жінок. Авантюрна комедія, як і завжди в Муратової, має і трагічне забарвлення. Та цікавіше слідкувати не за вправністю режисерки грати в жанр, а саме досліджувати людську природу в її безумстві. Неймовірні діалоги, чудова імітація німого кіно (Делієв народився для цієї ролі) та безліч детальних декорацій роблять «Настроювача» унікальним досвідом, який не зможе підробити жоден інший автор. Найближчим порівнянням будуть хіба що брати Сафді, які серед шуму та турбот також знаходять необроблені дорогоцінності, незавжди помітні замиленому оку.
11 дітей з Моршина
2019, реж. Аркадій Непиталюк
де дивитися:
Після «Припутнів» вірилося, що Аркадій Непиталюк продовжить свою творчість ще однією приземленою комедією. Втім, доля повернулася інакше. «11 дітей з Моршина» – це типове замовлення, яке міг би виконати хтось інший. Вражає за перегляду тільки надмірно перевантажений деталями сюжет, який ледве розплутується наприкінці банальним хепі-ендом. Фонди, махінації, гроші та помста сплелися в напівдитячий карнавал із камео телезірок різної величини. Кому потрібен такий продукт, як не телевізору, – незрозуміло. Та кіно робить ще один політ навколо своєї осі, коли дозволяє продюсеру Сергію Лавренюку з’явитися в ролі самого себе. Начебто посміялися в кадрі з власної кмітливості, але за цим чути цвіркунів.
Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго
2019, реж. Надія Парфан
Один із перших хітів кінопрокату 2019 року – це документальний фільм Надії Парфан про комунальників із Івано-Франківська. Запуск котла як центральна подія осені, телефонний дзвінок як панічна атака, гра в солітер як спосіб розслабитися – всі визначні епізоди вже розібрали на меми у твітері. Втім, головна цінність «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» полягає в його людяному погляді на цінність людської праці. Без «голів, що розмовляють» Надія Парфан побудувала емпатійний місток від тих, хто дарує тепло до тих, хто його приймає.
Під іменем Ольги Ряшиної значить російський серіал «Мата Харі», який узяв нагороду «Телетріумф» після показу на каналі «Інтер». Такий факт неабияк насторожує перед переглядом. Підсилював ефект тривоги і трейлер «Сексу й нічого особистого». Натомість отримали примітивну комедію про сексуальну освіту для інфантильного українця в Празі. Це кіно ще й ускладнює собі завдання додатковим сюжетом про дружину головного героя, тому його складно дивитися як звичайну вульгарну буфонаду. На відміну від решти українських «відвертих комедій» у стрічці Ряшиної добре підібрані евфемізми, оригінальне використання таланту Андрія Данилка та непогана операторська робота. Хочеться й розкутості, але з цим виникають проблеми. «Секс і нічого особистого», попри назву, видається цнотливим кіно.
Земля забуття
2011, реж. Мішель Боганім
де дивитися:
Прем’єра української копродукції з Францією відбулася у Венеції, а потім стрічку показали й у Торонто. Тож дивно, чому її не згадують після спроби Крейга Мейзіна зануритися в контекст Чорнобильської катастрофи, адже «Земля забуття» – це стрічка про переселенців та ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Перші 40 хвилин Ольга Куриленко святкує своє весілля до квітневих подій 1986 року. Далі стрічка переносить її на 10 років уперед, де вона працює екскурсоводкою для іноземців у зоні. Попри зйомки безпосередньо біля ЧАЕС, «Земля забуття» не дозволяє заглибитися в трагедію, адже не слідує фактам. Утім, свій меседж та метафору лелек, які завжди знають дорогу додому, доносить гідно. Це кіно не про мутації, ціну брехні та послідовне відтворення подій. У ньому радше знайдете історію про людей, які втратили домівку й не можуть знайти собі місця.
Скажене весілля
2018, реж. Влад Дикий
де дивитися:
Директор краєзнавчого музею Василь Середюк переживає один інфаркт за іншим. Формально, а не по-справжньому, адже його донька виходить заміж за темношкірого француза. Тепер свої ксенофобські риси Василю доведеться тримати в собі, але, звісно ж, не вдається, бо це комедія. «Скажене весілля» стало хітом кінопрокату й першою стрічкою, яка повернула кошти Держкіно. Стрічка постаралася сподобатися всім і мінімально влізла в поріг crowd pleasure. Не останню роль в успіхові зіграв Назар Задніпровський, який неначе зійшов зі сторінок повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Мружити очі можна тільки від сценарію та надмірної самоіронії музичних зірок, які з’являються в камео. Але якщо Середюк пережив скажене весілля, то і глядачу це може бути до снаги.
Гола правда
2020, реж. Олександр Беляк
де дивитися:
В одній кімнаті збираються друзі-програмісти, щоби пограти в інтерактивні ігри. Двоє з них розробили детектор брехні, який на 99% визначає, чи бреше гравець. І, як завжди буває в молодіжних комедіях, головні герої дізнаються про себе не найкращі факти. Режисер «Сотки» помітно виріс за роки після прем’єри свого дебюту, але «Гола правда» досі видається яскравою обгорткою, а не смішною комедією. Для кульмінації не вистачає сюжетного твісту, який перевернув би гру. Для переконливості не вистачає сценарної правдоподібності та акторів, які могли би її передати. Для якісної комедії не вистачає влучних жартів, які викликають якщо не регіт, то принаймні посмішку. І, за традицією української комедії, «Гола правда» грішить гомофобією, що неабияк пригнічує сам перегляд. Десять із десяти кам’яних облич отримаєте після фінальних титрів. Начебто є спроба потягнути на сиквел, але пора вже й міру знати.
Якщо ви хоч щось чули про фільм, ймовірно, здогадуєтеся, що це кіно не про заповідник у Херсонській області. Андрій Литвиненко зняв стрічку про людей у «Асканії». Екскурсоводи розповідають про жителів заповідника, наче ті стали членами родини. Режисер показує своїх протагоністів із усіх боків: один говорить про те, як став свідком домовика, інший читає реп про «Асканія-нова». Тому за повільним почухуванням бізонів у осередку собі подібних глядач не мусить знудитися, адже креативні екскурсоводи підтримують зображення цікавими розповідями. Від купівлі перегляду стрічки 10% прибутку надходять на підтримку заповідника. Тож встигнете ще й зробити добре діло.
Сучасне кіно з усіх сил бореться з плакатним формалізмом у патріотичних драмах. «Крути 1918» не стали винятком. Вони довго йшли до екранів, але коли вийшли, то спіткнулися об традиційну «нежиттєвість» персонажів. Кожен у фільмі розмовляє так, наче читає шкільний вірш напам’ять. Ускладнює становище й демонічне зображення ворога, який більше схожий на героя коміксів, ніж реального прототипа. Радує хіба що одяг студентів та солдат, який принаймні відповідає епосі. Дивитися стрічку все-таки можна за її поверхневу інформативність. Але на сторінці у Вікіпедії можна витратити трохи менше часу.
Богдан Зиновій-Хмельницький
2006, реж. Микола Мащенко
де дивитися:
Дивовижно, що цей фільм показували в кінотеатрах у 2006 році. І ще цікавіше, що його можна наздогнати на стрімінгах, хоча за ним уже давно ніхто не женеться. Байопік про Хмельницького, знятий у максимальній віддаленості від світового контексту блокбастерів. Тому для прихильників Рідлі Скотта раджу уникати цього продукту. Кіно замахнулося показати визвольну боротьбу гетьмана проти поляків, але в реальності обмежилося кулуарними розмовами знаті та прогонами коней і їхніх вершників полем. Це хороша спроба відчути на собі «іспанський» сором за кінематограф на замовлення Міністерства культури та туризму. І це одна з небагатьох стрічок, від перегляду яких рятує зображення персонажів на постері.
Єдиний сервіс, для якого навіть не потрібна реєстрація, показує стрічку, що, безумовно, змінила враження іноземців про українське кіно. Власне, «Плем’я» змінило враження й самих українців про власну продукцію, адже прем’єра в Каннах та лавина нагород неабияк підсилили розголос про талант Мирослава Слабошпицького розповісти історію без слів. Персонажі його стрічки – підлітки з порушеннями слуху, які живуть у спеціалізованому інтернаті та переживають одні з найболючіших епізодів свого життя. На «Плем’я» легко наклеїти етикетку «кіно не для всіх» і, як показує реальність, ще важче цю етикетку зняти. Доступність фільму Слабошпицького показує протилежний ефект – його дивляться мільйони людей. Можливо, навіть переглядають кілька разів. Гіпнотичний ефект присутності навколо тих, хто не чує, – створює простір, який важко покинути байдужим. І дійсно, емоційно пустим після перегляду ніхто не залишається.
Ржака
2017, реж. Дмитро Томашпольський
де дивитися:
До елітного та титулованого режисера (який підозріло схожий на Мирослава Слабошпицького) приходять бандити й вимагають зняти ржаку (чит. комедію). Він усіма силами відмовляється, його матір за це б’ють, і, врешті-решт, він знімає кіно з клоунами. Творці «Ржаки» самим лише сюжетом немов ненавидять авторське кіно та й кіно в будь-якому прояві. Звісно, така думка стає оманливою у фіналі, але до нього ще дожити треба. А дожити важко, бо глядача хочуть розсмішити гегами з пердильною подушкою та реготом півня в кадрі. Усе погіршується, коли «Ржака» переходить на метарівень комедії й персонажі відраховують майбутні події фільму у хвилинах (і не завжди дотримуються правильного таймінгу!). Наприкінці виринає несподівано екзистенційний меседж про українське кіно, але якщо вимкнути стрічку посередині, можна зберегти частку здорового глузду.
Гуцулка Ксеня
2019, реж. Олена Дем’яненко
де дивитися:
Мюзикл про гуцульські Карпати перед окупацією з американцями українського походження – це претендент на найбільшу цікавість серед спраглої за дикими сюжетами аудиторії. Натомість «Гуцулка Ксеня» пропонує небагато: музичні номери в театральних декораціях та мелодраматичні діалоги в гарних локаціях. Пісень, які засядуть у голові, теж шукати не варто. Втім, як концерт Dakh Daughters цей фільм добре підійде для перегляду вдома. Не знаю, чи зарядить він на хороший настрій, але принаймні відволіче від буденних справ.
Заборонений
2020, реж. Роман Бровко
де дивитися:
Із часів скандального прокату байопік про Василя Стуса успішно забули. Але на стрімінгах навіть рукописи Гоголя не згоріли б. «Заборонений» із перших кадрів потрапляє в категорію «середньовічного нафталіну». Складається враження, що творці стрічки зробили фільм суто за спостереженнями з його віршів, а не біографії. Поділ фільму на три частини теж не грає на користь логічній структурованості стрічки. Вишенькою на торті й узагалі став епізод із ЛГБТ-роману між працівниками табору, який ледве має стосунок до історії Василя Стуса. Тож прихильникам поезії шістдесятників варто запастися терпінням для перегляду до кінця фільму. Ймовірно, захочеться перечитати пізнього Стуса, але це буде не завдяки, а всупереч стрічці.
Екранізація роману «Ворошиловград» Сергія Жадана була чи не найбільш очікуваною подією 2018 року. До сценарію долучилася Наталія Ворожбит, тому з діалогами у стрічці немає проблем. Довелося кілька разів її перемонтовувати, тому помітно, що з фільму пішло кілька важливих шматків та персонажів. Але загалом «Дике поле» виконує свою обіцяну функцію «захисту свого». Камео Жадана доречне, мова природня, текст нелітературний. Це поки все, на що максимально спроможна індустрія, аби перетворити культовий текст у фільм, який би влаштовував усіх. Зрозуміло, як багато сил та нервів він забрав у авторів стрічки, але результат вийшов блискучим, всупереч труднощам виробництва. Фільм розгортається навколо рекету заправки, яку захищає молодий хлопець, поки його брат та власник підприємства зник і не виходить на зв’язок.
Дрібний бізнесмен Денис хоче сплатити всі борги й обіцяє зняти порно. Його колишня хоче, щоби він убив наречену її колишнього. Ці дві події мають сплестися у фільмі Дениса. Начебто над головним героям нависла загроза, але конфлікту немає. Все вирішується в лічені секунди. Тобто це кіно про те, як хтось придумав ідею й успішно її реалізував. Чого не скажеш про саме «Порно з вбивством», яке технічно скидається на самопал із поганим світлом у кадрі. Таке кіно не соромно показувати в колі друзів, але воно все ж мало обмежений прокат і рекомендоване до перегляду лише тим, хто скучив за краєвидами Одеси (її тут багато). Стрічка здається вельми цнотливою, тож жодного порно й тим паче вбивства не побачите. Тому втрачений потенціал з’являється на рівні назви.
Віктор Андрієнко зняв байопік про Івана Фірцака – працівника цирку та силача, який підкорив своєю міццю весь світ. Кіно призначене для дітей та підлітків, але не намагається загравати з ними, й тому пасує будь-якому віку. Режисер простежує життя Івана від першої перемоги до британського періоду Фірцака, коли він уже завершував кар’єру. Всупереч невеликому бюджету, за це кіно не стає соромно. Андрієнко зібрав хороший кастинг, у якому особливо помітні Ольга Сумська, Василь Вірастюк, та й сам режисер (схожий на Еркюля Пуаро). За відчуттями «Іван Сила» схожий на «Хранителя часу» Мартіна Скорсезе. Помітна лише велика прірва між професійними та непрофесійними акторами. Навряд можна знайти когось, хто однаково переконливо грає на камеру та лягає під автомобіль, щоби довести свою могутність.
Захар Беркут
2019, реж. Ахтем Сеітаблаєв та Джон Вінн
де дивитися:
Українське кіно можна експортувати у світ двома шляхами: знімати хороші особисті історії та з допомогою продюсерів показувати їх на фестивалях або запросити до участі іноземних акторів, американського режисера та спростити складну історію Захара Беркута до тривіального конфлікту народів. «Захар Беркут» пішов другим шляхом і не може похвалитися якісним сценарієм та кількісними баталіями. Це кіно категорії B, якому комфортно на стрімінгових сервісах, коли хтось згадує, чим зараз займається Роберт Патрік. А Роберт Патрік знімається в українському кіно, добре почувається, і в цьому можна переконатися, переглядаючи «Захара Беркута».
Червоний
2017, реж. Заза Буадзе
де дивитися:
Історичний бойовик без екшену – так можна охарактеризувати кіно про втечу зі сталінського ГУЛАГу. Стрічці Буадзе банально не вистачає простору для того, щоби розвернутися. Текст Андрія Кокотюхи повниться літературною мовою, декорації простягаються на кілька метрів уперед. Актори з усіх сил намагаються витягнути себе зі прірви занімілого сюжету, але нічого не виходить і кожен кадр проситься на показ до регіональних телеканалів, а не на великий екран. Якщо передивитися, скажімо, «Велику втечу» Джона Стерджеса та «Червоного» за один вечір, з’явиться дисонанс не в масштабах та якості, а в способі сторітелінгу та прописування персонажів. У фільмі Буадзе всі герої одного кольору.
Українське кіно неодноразово сварять за сексизм. Та чемпіоном у цьому званні стає «Зустріч однокласників» – одноклітинна комедія про чоловіків, які… вирушають на зустріч однокласників. Геги імітують стрічки з Адамом Сендлером, жарти викликають сміх лише в акторів, а персонажі з кожною появою в кадрі стають дедалі мерзеннішими. Дивовижно, як українським кінематографістам вдалося повторити долю комедій російського Comedy Club і залишитися непоміченими в кінопрокаті. Аби підсолодити гіркий післясмак перегляду, варто заглянути у Вікіпедію й почитати, хто відвідав прем’єрну вечірку. Поява Павла Зіброва та Сергія Пояркова на прем’єрі – це не показник якості стрічки, але сама наявність інформації про її відвідини натякає на відвернення уваги від самого фільму. Якщо інших способів зацікавити глядача у творців стрічки немає, то і мені ледве вдасться.
Дебютний повний метр Марини Степанської на перший погляд закладає романтику спальних районів Києва. Та натомість ця історія a boy meets girl є хорошим потенціалом для мелодрами в сучасному контексті. Десь далеко лунає війна, про яку дізнається Антон, повернувшись із психдиспансеру. Він зустрічає Катю, яку безуспішно хоче перевезти до Берліна іноземний коханець. Разом їм добре, й тому плани на життя Каті змінюються. «Стрімголов» спіткала погана доля раннього релізу на стрімінгу, тому йому не вдалося дозбирати можливі нагороди на фестивалях. Хоча, тепер кіно дозбирає можливих глядачів біля малих екранів.
IZI
2017, реж. Андреа Маньяні
де дивитися:
Італійцю-невдасі Ісідоро брат доручає перевезти тіло українського заробітчанина на батьківщину. Головний герой губиться в Україні, але за будь-що готовий виконати свою місію до кінця та доїхати до Кам’янки. Трагікомедія Маньяні, звісно, не українське кіно, але одне з небагатьох, яке намагається дослідити українську загадкову душу. Стрічка отримала премію Kineo Diamond Award на Венеційському кінофестивалі, але її основний здобуток – це детальний погляд на відсутність розбіжностей між націями. «IZI» аналізує виграш сумніву над мрією, яка невловимо близько до реалізації. Фінал фільму робить великий прорив персонажа, щоби не триматися за минуле. Хотіли легку комедію про колишнього гонщика-італійця в Україні – отримали потужну драму про те, що рухатися вперед життям можна не лише в машині.
Колись Анатолій Матешко стояв біля витоків найкращих серіалів України. Саме під його керівництвом створювали «День народження Буржуя». Але «Фокстер і Макс» змушує забути про цю заслугу, нехай кіно й зроблене для підлітків, а не кінознавців. За сюжетом, у лабораторії розробили нанороботів, які дарують надможливості. Хлопчик Макс випадково отримує балончик, яким малює наноботами пса, що оживає. І після доступу до такої суперзброї, отримує й переслідування зі сторони бандитів. Якби не важкий початок, який може здаватися нудним для дітей, та цитування американських блокбастерів (від «Термінатора 2» до «Скотта Пілігрима проти всіх»), «Фокстер і Макс» цілком згодиться для перегляду всією родиною. Доведеться потерпіти карикатурну гру декількох акторів, але візуальні ефекти собаки та наноботів запитань не викликають.
Коли падають дерева
2018, реж. Марися Нікітюк
де дивитися:
Якщо потрібно описати «Коли падають дерева» улюбленим формулюванням «перша українська», на думку спадає еротична драма з 90-х. Насправді ж, дія стрічки відбувається не два десятиліття тому, хоча приблизно час назвати таки можна. Це час буремної юності, закоханості в бандитів, втрату життєвих орієнтирів і мрію про щастя – таку ж ефемерну, як і сюжет повнометражного дебюту Марисі Нікітюк. Кіно довго йшло до стрімінгів і мало попит на камерних показах у кіноклубах. Відтепер на дорослішання маленької Вітки та її сестри дозволяють подивитися з екранів поменше за кінотеатральні білі простирадла.
Мої думки тихі
2019, реж. Антоніо Лукіч
де дивитися:
Не всіх мам можна зводити в кінотеатр, але показати родині дебют Антоніо Лукіча дуже хочеться. Автори фільму теж вирішили не зволікати з релізом на стрімінгах і випустили стрічку на Oll.tv нещодавно. За сюжетом, фрілансер Вадим їде на Закарпаття записувати звуки українських тварин. Він бере зі собою маму, яка відчуває дистанцію з Вадимом. Подорож у пошуках рахівського крижня має зруйнувати всі непорозуміння між сином та матір’ю і, заразом, подарувати віру в чудо. Хіт українського прокату зібрав завдяки «сарафанному радіо» понад 10 мільйонів гривень, але з виходом на стрімінг ця цифра може значно зрости.
Ціна правди
2019, реж. Аґнешка Голланд
де дивитися:
Польська кінематографістка взялася досліджувати тему Голодомору з настроями однозначності. От у нас погана Радянська влада, а от знедолені українці. У центрі подій Гаррет Джонс – валлійський журналіст, який вирушає на схід, щоби зрозуміти феномен успіху Сталіна. Але жодного успіху немає, й Голланд поступово закутує глядача в морок голоду та злиднів українського народу. Для іноземного глядача ця історія може видатися переконливою, для українського – поверховою. Тому розголос про Голодомор завжди допомагає краще пізнати трагедію, але з таким підходом, як у «Ціни правди», це більше схоже на лікнеп, ніж на детальний аналіз.
Dzidzio. Контрабас
2017, реж. Олег Борщевський
де дивитися:
Співак Dzidzio у своїй відеокліпах завжди тягнувся до сторітелінгу. Деякі його роботи можна було зарахувати й до короткого метру. Але з повним трапилася одна з найбільших бід комедій – кіно не смішне. «Контрабасу» банально не вистачає гегів, щоби зарахувати себе до якогось жанру. Так, воно кольорове та яскраве, але кількість жартів близька до нуля. У Михайла Хоми, безумовно, є харизма, але причепурити свій фільм у роуд-муві та жодного разу навіть не поділитися анекдотом – злочин проти глядацьких очікувань. Хоча із сиквелом вийшло ще гірше. Жарти є, але вистрілюють вони вхолосту.
Скажене весілля 2
2019, реж. Влад Дикий
де дивитися:
Точно кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш. Влад Дикий спробував приховати нового зятя Василя Середюка, але секрет провалився. Сюжет повністю повторює історію першого фільму з невеликими змінами. Наприклад, ксенофобію замінив ейджизм, що ніяк не піднімає ставки двобою Василя з нареченим. Замість ставок зросла роль Юрія Горбунова, який пречудово почувається в ролі тамади цього свята. Творці фільму приберегли ще сина Василя, але є надія, що сиквел обмежиться повтором теми, й на цьому сільська комедія положень закінчиться.
Пекельна хоругва, або Різдво козацьке
2020, реж. Міша Костров
де дивитися:
За неякісну графіку українське кіно сварять мало не на кожному прокатному фільмі. Об «Пекельну хоругву» теж розбили багато мечів і справедливо називають візуал недолугим. Утім, у фільмі за казкою Сашка Лірника є повно інших чеснот: енергійні герої, зрозуміла історія та хороша музика. За сюжетом, чорт вкладає парі з архангелом і мусить протримати козака в пеклі аж до Різдва. Інакше чорту доведеться одружитися. Натомість козак вчить малих чортенят мудрощам козацької справи й завдяки своїм друзям має всі шанси вийти з пекла. Під час прокату кіно лаяли чи не всі українські кінокритики. Але боятися виявилося нічого (окрім візуалу, неначе поцупленого у ютубера). Чорт знає, може це буде ваше нове улюблене кіно для всієї родини?
Живі
2008, реж. Сергій Буковський
де дивитися:
Віктор Ющенко розповідає про те, як його бабуся ховала сухарі на горищі на випадок голоду. Очевидці Голодомору співають пісні тих часів і розповідають, як поховали половину села у яру, коли не стало їжі. Сергій Буковський монтує ці свідчення під хроніку подій 1930 років і товстими нитками зв’язує свою стрічку з дописами ірландського журналіста Гаррета Джонса. Режисер чудово працює з контекстом епохи й завмирає від сповіді очевидців, яким довелося пережити один з найжахливіших моментів історії. Дивує, що в цьому мороку старечих голосів лунає посмішка людей, які бачили смерть, і вже нічого не бояться. Зараз їхні розповіді ще цінніші, бо дедалі менше залишається тих, хто відчув на собі війну, розруху та біль втрати близьких.
бонус
Зима у вогні
2015, реж. Євген Афінеєвський
де дивитися:
Перший фільм про Україну, який досягнув Netflix, був на тему, яка потребувала найбільшого розголосу взимку 2014 року. Численні інтерв’ю людей із Майдану, найпопулярніші відео з інтернету та нуль політики – це те, що стає ввідним для ознайомлення з подіями того року. Стрічка швидко пройшла повз український контекст і рідко згадується досі, але її важливість не можна применшувати. Усе-таки її номінували на «Оскар» і Євген Афінеєвський отримав приз глядацьких симпатій у Торонто. На відміну від «Майдану» Сергія Лозниці «Зима у вогні» – це не аналіз подій у обличчях його учасників.
Єдине за що вдячна – за фільм “Фуджоу”. Досі про нього не чула. Із задоволенням переглянула. Чому б вам у список не додати “Брати. Остання сповідь”, “Пропала грамота”, “Вишневі ночі”? Можна додати “Жива”, “Віддана” тощо.
Подскажите где найти фильм по книге Скрябина «Місто, в якому не ходять гроші»?
https://toloka.to/t112158
Most of these posters look like memes. Where can I find the movie with that gangster old lady though?
https://aab-edu.net/
Як можна було написати так багато – і усе для того, щоб ніхто не дивився українські фільми? Кожен з фільмів виставлено недолугим і наголошено лише на недоліках. Або у автора публікації хвороба меншовартості, коли усе своє здається не таким як треба, або це завдання таке – відвернути від українського кіномистецтва усіх, хто лише подумав ним зацікавитися. З більшістю коментарів до фільмів незгодна. Підбір дуже дивний. Навіщо викладати фільми, які ви вважаєте лайном і не радите дивитися? Навіщо взагалі за подібне було братися? Мільйони українців гидують дивитися українське кіно, але ж вашу публікацію прочитають ті, хто поцікавиться ним, але ви переконуєте,… Читати далі »
Не зважайте, це типовий “український журналіст”. Все, що воно вміє – це паразитувати шляхом обсирання.
Увас там на “Диком поле” трейлер “Гуцулки Ксении ” , а на ” Скаженому Весiллi” трйлер “Цены правды “
Гніздо Горлиці онлайн можна подивитися також тут
https://www.ukrita.com/gnizdo-gorlyczi/
Гаррет – валлієць, а не ірландець.
Цей огляд – агітація проти українського кіно. Автору має бути соромно за свою справу. Після опису 5 стрічок виникає огида до всього українського кіно, але критичне мислення допоможе не зважати на таких агітіторів. Слава Україні!Тримаймося.