Примітка автора: Перші два місяці 2020 року демонстрували високе зацікавлення українським кіно. «Мої думки тихі» безумовно побив рекорд у домашньому прокаті авторського фільму, доволі непогані збори були й у картин «Наші котики» та «Черкаси». Навесні очікувалося декілька цікавих релізів, які, втім, були відтерміновані на невідомий час через карантин.
Напередодні однієї з таких прем’єр і планувалося випустити цей текст, який би зорієнтував глядача у майбутніх релізах і сформував певний вотчліст. Що ж, цим планам не судилося бути здійсненими. Але досі є надія, що більшість із фільмів, включених у список, вийдуть на екрани цього року. Навіть попри зменшення фінансування галузі.
Ігрове кіно
Антон і червона химера
реж. Заза Урушадзе
Володимир Філіппов
продюсер
«Антон і червона химера» – це історичний екшн про події, що передували окупації більшовиками та Голодомору в Україні. Сюжет фільму розгортається у 1918-му на Одещині, в маленькому селищі, куди випадково після погрому потрапляє родина євреїв, точніше те, що від неї залишилося – батько та його маленький син Яша. Інші загинули. У Яші зав’язується дружба з німецьким хлопчиком Антоном. І ця дружба, що почалася в таку важку пору, пройде крізь криваве XX століття.
Фільм – масштабна екранізація невідомих сторінок історії України, які жодного разу не були висвітлені в українському кінематографі. Він базується на романі «Антон: маленький хлопчик, його друг та російська революція» (Anton: A Young Boy, His Friend and the Russian Revolution) канадського письменника Дейла Айслера, родина якого жила на Одещині під час більшовицької навали у 1918 році.
На жаль, це останній фільм режисера, оскарівського номінанта Зази Урушадзе. Наприкінці 2019 року він пішов від нас назавжди. Тому всі прихильники його творчості, його погляду на буденність, смерть, життя і любов, що так глибоко і гостро розкриті в попередніх стрічках «Мандарини» та «Сповідь», мають можливість ще раз поспілкуватися з ним через його новий і останній фільм «Антон і червона химера».
Заза Урушадзе – автор драми про війну в Абхазії «Мандарини». Фільм номінувався на «Золотий глобус» та «Оскар» і став найуспішнішою грузинською картиною останніх років. Наступний проєкт Заза Урушадзе теж пов’язаний з російською окупацією. Цього разу в її більшовистській інкарнації.
«Антон і червона химера» створений в українській копродукції, проте автор так і не встиг випустити його у прокат. 7 грудня 2019 року у віці 53 років Заза Урушадзе раптово помер від серцевого нападу.
Безславні кріпаки
реж. Роман Перфільєв
Юрій Мінзянов
продюсер
Кріпосний Тарас Шевченко неочікувано зустрічає на своєму шляху японського самурая, який прибув до України з таємною місією. Зрештою, з’ясовується, що в них спільний ворог – жорстокий український пан.
Фільм знятий у жанрі пригодницької альтернативної історії. Такого в Україні ще ніхто не робив. Зараз проєкт на стадії постпродакшну.
Лінкольн полює на вампірів, а в сюжеті «Гордості та упередження» далеко не останню роль відіграють зомбі. Реактуалізацію класики такого штибу було доволі складно уявити в українських реаліях, допоки одна за одною не почали з’являтися новини про фільм «Безславні кріпаки» (раніше «Тарас Шевченко: Перший Самурай»).
Ті, хто уважно слідкував за проєктом, пройшли всі 5 стадій прийняття, а проєкт перетворився з химерного на один із найочікуваніших фільмів року. Залишається сподіватися, що його вихід на екрани приймуть менш емоційно, ніж свого часу виставку «Квантовий стрибок Шевченка».
Довбуш
реж. Олесь Санін
Олесь Санін
режисер
«Довбуш» – історична пригодницька драма про народження міфу довкола легендарного ватажка Олекси Довбуша, який очолив повстання карпатських опришків у 18-му столітті. Це розповідь про те, як соціальна несправедливість може змінити просту людину, про шлях від особистої помсти – до боротьби за гідність. Це про те, що бути легендою дуже нелегко, про тягар величезних очікувань, який падає на плечі людини-легенди та не залишає місця для особистого. Це про повсякчасний вибір, навіть, коли здається, що вибору немає.
Довбуш – приклад архетипу «героїчного розбійника», який є майже в усіх культурах світу. І не дивно. Боротьба за справедливість, рівність, братерство та гідність завжди на часі. Це було важливо для людей у 15-му столітті та не втратило свого значення досі. Сучасний глядач має всі шанси побачити у стрічці себе і знайти поживу для роздумів про своє місце у цій країні, у цьому світі, у вирі тих подій, що розгортаються сьогодні.
Робота над ролями у «Довбуші» – це здебільшого робота над власним духовним і професійним світоглядом, з якого проростає правдива свобода – акторська та людська.
У 2018 році у прокат вийшов «Легенда Карпат» Сергія Скобуна. Фільм із Валерієм Харчишиним (так-так, фронтменом гурту «Друга ріка») оповідав історію Олекси Довбуша і був доволі прохолодно прийнятий глядачами. Зазвичай одного фільму про історичну постать в українських реаліях вистачає на багато років, але картина «Довбуш» претендує створити прецедент.
«Довбуш» – це третій ігровий повний метр Олеся Саніна, автора «Поводиря» та «Мамая». Фільм привернув до себе увагу ще на етапі пітчингу, коли отримав найбільшу державну підтримку ever: 65 млн гривень при загальній вартості виробництва 86 млн 679,2 тис. гривень.
Забуті
реж. Дарія Онищенко
Ігор Савиченко
продюсер
«Забуті» – це фільм про життя на окупованих територіях, про звичайних людей, які намагаються там виживати або ж поїхати з ОРДЛО. У фільмі немає пафосу і притаманних багатьом сучасним ігровим картинам агітаторських мотивів.
Історія про те, як іноді дивно поводяться люди в умовах окупації та яким дивним може бути кохання. Те, що зближує людей у стані постійного стресу – це, мабуть, те, що робить фільм особливим.
«Забуті» важливий своєю неупередженістю: він зображує реальність нашого часу й цікавий із соціальної точки зору. При цьому, історія навряд чи залишить байдужим широкого глядача.
Дарія Онищенко – режисерка картини «Істальгія», що зняли в 2012 році. Це була європейська копродукційна драма, яка розповідала три історії кохання, що розгорнулися в різних містах. Фільм став чудовою демонстрацією потенціалу авторки, наступну роботу якої довелося чекати вісім років.
«Забуті» оповідає про школяра та вчительку української мови, які змушені жити в окупованому Луганську. Раніше до теми життя на окупованих територіях звертався Сергій Лозниця у фільмі «Донбас». «Забуті» підходять до теми дещо з іншого боку: замість бойовиків та ідейних сепаратистів нам оповідатимуть про життя звичайних людей. Такий гуманістичний кут зору, схоже, сподобався журі Варшавського кінофестивалю, що нагородило фільм спеціальною згадкою.
Із зав’язаними очима
реж. Тарас Дронь
Тарас Дронь
режисер
«Із зав’язаними очима» написаний на основі кількох реальних історій та є сучасною інтерпретацією «Заповіту» Тараса Шевченка. Фільм розповідає про спортсменку змішаних єдиноборств, яка кидає виклик суспільству, що змушує її почуватися жертвою. Він про боротьбу особистості та стереотипів, про свободу ціною самопожертви. Події розгортаються після закінчення війни на Сході.
Це позитивне кіно, хоч і порушує важливі питання взаємодії людини в суспільстві. Під час написання сценарію ми разом із моїм польським колегою Якубом Присаком намагалися передати дух сучасної України, розповідаючи реальну історію.
Фестивальний хіт «Атлантида» Валентина Васяновича вперше в українському кіно спробував зазирнути у післявоєнне майбутнє. Цю ж спробу робить і картина Тараса Дроня «Із зав’язаними очима». Вона оповідає про Юлю, бійчиню змішаних єдиноборств, яка намагається пережити втрату хлопця, що загинув на війні. Доволі швидко перед нею постає виклик: виявляється, що її коханий живий, але потребує чималої суми на операцію.
На етапі створення фільм встиг проїхатися секціями work in progress різних кінофестивалів і, зокрема, отримав головний приз у цій категорії CoCo Cottbus на фестивалі в Котбусі, Німеччина.
Погані дороги
реж. Наталія Ворожбит
Юрій Мінзянов
продюсер
«Погані дороги» – це фільм про взаємини людей, скалічених війною. На картину будуть чекати, тому що це відома п’єса та режисерський дебют української драматургині №1. Плануємо зробити національну прем’єру на Одеському кінофестивалі. Зараз же проєкт знаходиться на стадії постпродакшну.
П’єса «Погані дороги» була написана для лондонського театру Royal Court, звідки майже рік діставалася київської сцени. У вересні 2018 року відбулася українська прем’єра вистави за постановкою Тамари Трунової, а вже цього року вона отримає ще одну інкарнацію – у вигляді фільму, який зніме сама авторка твору Наталія Ворожбит.
Ворожбит написала «Погані дороги» під час підготовки до фільму «Кіборги». Тут у центрі уваги звичайні люди, що живуть поблизу лінії розмежування. Кожна з 6 історій, що буде показана, має реальний бекграунд.
Пофарбоване пташеня
реж. Вацлав Маргоул
Ігор Савиченко
продюсер
«Пофарбоване пташеня» — це екранізація відомого однойменного бестселера Єжі Косінського. Фільм розповідає про подорож 12-річного хлопчика з Західної України до Чехії. Він шукає батьків і на цьому шляху проходить крізь жахи війни.
Часом хлопчик потрапляє до добрих людей, але здебільшого стикається з ненавистю і забобонами — адже він інакший. За книгою він єврей, але режисер на цьому не акцентує: хлопчик може бути і ромом, і ким завгодно іншим, кого не люблять через соціальні шаблони того часу.
«Пофарбоване пташеня» зображає суть війни: коли зло йде не тільки від прямого ворога, а й від зневірених людей, які знаходяться в окупації. Це монументальна картина того часу, в чомусь енциклопедичний фільм. Режисер неодноразово казав, що його мета — аби його кіно стало частиною навчальної програми для шкіл і вишів. Судячи з реакції на фільм, так і буде.
Розуміючи значущість роботи, виконати головні ролі погодилися зірки світового кіно, такі як Гарві Кейтель, Удо Кір, Джуліан Сандс, Стеллан Скарсгорд, Барі Пеппер, багато європейських зірок.
«Пофарбоване пташеня» змагався в конкурсі Венеційського кінофестивалю, а також дістався до шорт-листа «Оскару». Картина базується на книзі культового письменника Єжи Косінського, яку ще за життя автора називали torture porn. Вона оповідає про низку нібито реальних подій, які пережив Єжи під час Другої світової війни, кожна з них жахливіша за попередню.
Степне
реж. Марина Врода
Марина Врода
режисерка
Мене як авторку завжди цікавила тема зникнення, розчинення, відходу, зміни, розставання з чимось дорогим. Зникає важлива частина минулого моєї країни, моїх батьків, натура українських сіл. У цьому є пронизлива краса вмирання. Водночас, усе відбувається буденно й непомітно.
Звідси моє бажання знімати фільм «документальною», «непомітною» камерою, щоби без зайвого пафосу та трагедії зафіксувати зникнення. Це буде елегійна розповідь, і одним із головних її героїв стане тиша. Основне місце дії фільму – реальне село Степне, Сумська область. Навколишні безкрайні степи, місцеві двори та хати, і головне – жителі Степного є важливою частиною фільму.
У картині я хочу розповісти історію сучасної України та показати її так, як я її бачу: без однозначно позитивних і негативних героїв. Тут усе вирішує авторський «погляд», який я спрямувала на людей, що залишилися за бортом. Умовно, це наші пенсіонери, які є хранителями певного спадку, але саме нам вирішувати, що з ним робити.
Фільм «Кросс» Марини Вроди у 2011 році став найкращим коротким метром Канн і отримав «Золоту пальмову гілку». Навіть на сьогодні це одна з двох українських короткометражних стрічок, що має подібну нагороду. Відтоді минула майже декада, і от – нарешті, ми зможемо побачити дебютний повний метр Вроди.
Картина оповідає про декілька днів життя Анатолія, людини похилого віку, який уже давно поховав власні амбіції, таланти та сподівання. Він приїздить у село Степне, щоби провести з матір’ю її останні дні. Ця подорож стає для героя нагадуванням про життя, яке він міг би прожити, але з різних причин так і не зміг знайти в собі сміливість зробити це.
Толока
реж. Михайло Іллєнко
Михайло Іллєнко
режисер
«Толока» – це перша за часи незалежності екранізація твору Тараса Шевченка, призначена для великих екранів. Я зняв цей фільм за мотивами балади про Катерину, в яку закохалися троє козаків. Своїм обранцем Катерина пообіцяла зробити того, хто поверне з кримського полону її брата. Чекати Катерині довелося не одне століття, зберігаючи, рятуючи, відбудовуючи хату.
Наш фільм – це чотирьохсотрічна подорож просторами ризикованого землеробства за умов, несумісних з життям, у пошуках таємниці толоки й таємниці Катерини. Я давно хотів зняти фільм про Україну, але кожного разу виходило про любов. Довго шукав, до кого звернутися, щоби точно про Україну. До Шевченка, звичайно! Знову вийшло про любов. Зокрема — до України. Першими глядачами готового фільму стали військові та мирні жителі, учні шкіл на Сході.
«Толока» – це фільм-легенда. Про нього заговорили майже відразу після виходу у прокат попередньої роботи Михайла Іллєнка, «Той, хто пройшов крізь вогонь», але з різних причин виробництво картини відкладалося. Так, дата прокату відтермінувалася з 2014 року на весну 2020-го, а після допрем’єрного показу знову щось пішло не так: одразу почався карантин.
Сюжет базується на баладі Тараса Шевченка, який цього року буде неодноразово згадуватися в контексті українського кіно. Окрім «Толоки», до його твору звертається Тарас Дронь, режисер «Із зав’язаними очима», а цілих два фільми зробили письменника безпосередньо головною дійовою особою (мова йде про «Тарас Шевченко. Повернення» і «Безславні кріпаки»).
«Толока» – один із двох «заморожених» раніше проєктів, які були дофінансовані державою майже до 100% від їхнього кошторису (28 млн грн з 28,4 млн покрила держава). Чи вартувало воно того, побачимо незабаром.
Документальне кіно
Байконур. Вторгнення
реж. Ангел Ангелов
Ольга Бесхмельниціна
продюсерка:
Головний герой дослідник Дмитро Громов і оператор Ангел Ангелов вирушають у небезпечну експедицію: вони мають подолати 50 кілометрів дикої пустелі, щоби нелегально потрапити на космодром Байконур, до його законсервованих ангарів, і побачити запуск справжньої ракети.
Зневоднення, голод, фізичне і психологічне виснаження – не єдині труднощі на шляху до Байконуру. Хлопці ризикують потрапити у в’язницю, якщо їх упіймають російські військові, адже на космодромі діє законодавство Росії. Азарт відкриття накладається на страх, а дослідження закритого об’єкта перетворюється на пізнання себе.
Документальне кіно про нелегальне вторгнення на територію космодрому Байконур, який охороняють російські спецслужби? Звісно, воно має бути у списку найочікуваніших робіт цього року.
«Байконур. Вторгнення» створений командою Insiders Project. Творці проєкту проникають у складно доступні індустріальні й архітектурні локації, – і все заради того, щоби розповісти про них ізсередини. На рахунку Insiders Project документальний серіал, присвячений їхнім захопленням, а відтепер і повнометражний спін-оф.
Валентин Сильвестров
реж. Сергій Буковський
Геннадій Кофман
продюсер
Стрічка «Валентин Сильвестров» присвячена творчості видатного українського композитора й розповідає про основні віхи його життя. Автори приділяють увагу періодам творчості Сильвестрова: авангарду 1960-х, що був відсунений радянською епохою соцреалізму на маргінес, постмодернізму (основному захопленню Валентина Васильовича у 1970-ті), метафоричній музиці, а також найновішим творам, що зачаровують інтелектуальну публіку в усьому світі.
Водночас, фільм зовсім не схожий на традиційну кінобіографію. Це передовсім споглядання, сповідь, історія видатного таланту на тлі контроверсійної епохи, авторський погляд на особистість генія у всій її химерності, незвичності й емоційній глибині.
Для мене важливо, що про генія музики, людину, з якою нам пощастило бути сучасниками, розповідає саме Сергій Буковський – не менш талановитий документаліст. Я впевнений, що фільм відбувся винятково тому, що його знімав Сергій зі своєю командою.
Кожен фільм Сергія Буковського – це справжня подія. Буковський почав займатися документалістикою у 1987 році («Завтра свято»), взяв участь у міжнародному проєкті, спродюсованому Стівеном Спілбергом («Назви своє ім’я»), і досі знімає самобутнє авторське кіно.
Нова робота Сергія Буковського «Валентин Сильвестров» – частина великого проєкту, присвяченого українським сімдесятникам. Це триптих, який не стільки розповідає, скільки уважно спостерігає за видатним композитором. Для тих, хто нічого не чув про Валентина Сильвестрова, це чудова нагода більше дізнатися про нього, а для тих, хто в курсі творчості композитора, це майже дві з половиною години чистого натхнення.
Ельфова вежа
реж. Поліна Кельм
Поліна Кельм
режисерка
Люди, які потрапляють до психіатричної лікарні, прагнуть якнайшвидше звідти вийти та ніколи туди не повертатися. Герой фільму Сергій, опинившись у лікарні, не лише залишається, але й створює театр, у якому грають пацієнти, підлітки та навіть діти Сергія. Разом вони працюють над постановкою вистави «Ельфова вежа», яку також написала одна з пацієнток.
Ця п’єса – казка-метафора, у якій головний герой – ельф – потрапляє в жорстоке, сповнене жадоби місто людей. Місто, де всі мешканці турбуються лише про себе. Ельф хоче відірвати їх від буденності, подарувавши людям крила. Проте йому ніхто не вірить, усі лише ображають і насміхаються над ним. Тільки одна дівчинка з інвалідністю повірила ельфу, вдягнула крила та змогла злетіти над містом, над людьми, над проблемами.
Як ельф у казці, Сергій, потрапивши до лікарні, побачив там не хворих і пацієнтів, а унікальних, особливих людей. Людей, яких він усіма силами намагається вивести з клітки упереджень. Повернути їх світу, але насамперед, повернути їх самим собі. Бо Сергій щиро вірить, що справжнє призначення мистецтва – змінювати світ на краще.
Цьогорічний конкурс Docudays UA показує широке різноманіття тем, які потрапили у фокус української документалістики. «Ельфова вежа» ще більше розширює цей діапазон. Фільм розповідає про театральну виставу, яку Сергій Ененберг, у минулому автор ідеї «Павлов-фесту», втілює разом із пацієнтами психіатричної лікарні.
Для Поліни Кельм картина стане повнометражним дебютом. До цього режисерка майже 15 років займалася документалістикою. Серед її останніх робіт фільм «Позитив» про монтажерок, які працюють із плівкою, та участь у альманасі «Поза Євро», де показали «неглянцевий» бік підготовки до масштабного футбольного чемпіонату.
Казка про коника
реж. Денис Страшний і Уляна Осовська
Денис Страшний і Уляна Осовська
режисери
У широкому розумінні – наш фільм про збереження колективної пам’яті та про вміння бачити щось добре за будь-яких обставин.
«Казка про Коника» знайомить глядачів із Анатолієм Лютюком – колишнім антирадянським активістом і художником, який багато років тому залишив Україну й живе в Таллінні. Він їздить на Донбас із гуманітарною допомогою та маленьким дерев’яним коником, якого Анатолій вирізав із дерева в одній подорожі. Коник супроводжує його в мандрівках сірою зоною і стає головним героєм казок, написаних за мотивами реальних фронтових історій.
Ми були вражені, коли вперше потрапили до заснованого Анатолієм Центру української культури. Центр відкритий для всіх: там працюють і знайомляться з українською культурою волонтери з усього світу. То була весна 2014-го, відразу після Майдану, і ми подумали, що було би прекрасно, якби наша держава стала такою, як ця маленька талліннська Україна. Ми відразу почали знімати місце, проте тільки-но ми повернулися з Таллінна, почалася війна на Донбасі. Анатолій почав їздити на фронт – і ми з ним.
Ми робимо цей фільм, бо хочемо поділитися історією людини неймовірної сили волі та внутрішнього спокою, яка прагне бачити красу цього світу й радіти їй за будь-яких обставин. Деструктивній зневірі та відчаю він протиставляє творчість і щоденні добрі справи. Його оптимізм – це вибір. Коли відбуваються масштабні події, над якими звичайна людина не владна, дуже легко загубитися, зневіритися. Приклад Анатолія показує, що навіть маленьке добро здатне врешті змінювати світ на краще.
Документальне кіно та анімація перетинаються не дуже часто. Втім, як показує досвід стрічок «Вальс із Баширом» і української картини «Бранці», подібний мікс не лише цікавий із погляду форми, але й дозволяє показати події, які вже неможливо відзняти наживо. «Казка про коника» звертається до анімації з цих же причин і демонструє історії про доброту на війні, які в зоні АТО збирає головний герой картини Анатолій Лютюк.
Робота над «Казкою про коника» тривала майже 6 років. За цей же період Уляна Осовська і Денис Страшний встигли попрацювати над стрічками «Дві Надії» (2019), «Майже 10 000 виборців» (2017) і «Довірена особа» (2015). Крім того, Денис став оператором фільму «Залізна сотня» (очікується вихід у 2021 році) та «Заповідник Асканія» (2019).
Національний музей
реж. Андрій Загданський
Андрій Загданський
режисер
«Національний музей», як і обіцяє назва, розповість про Національний художній музей України, який от уже 120 років стоїть на вулиці Грушевського в Києві. У фільмі немає тексту та немає інтерв’ю. Це пряме кіноспостереження, direct cinema, як кажуть зараз на Заході, або, якщо повертатися до оригіналу, «кіноправда». Саме так визначив цей напрям у документальному кіно ще у тридцяті роки класик Дзиґа Вертов. Певною мірою, наш фільм зроблений у рамках саме тієї, початкової, вертової концепції документального кіно.
Картина надасть глядачеві іншу, незнайому раніше перспективу – життя музею в період підготовки двох великих експозицій: виставки скарбів українського бароко з Братського монастиря в Києві (заснований у 1615 році та знищений за наказом комуністів у 1935 році) та виставки геніального й маловідомого у світі українського авангардиста Олександра Богомазова.
Національний художній музей – імовірно, найбільше у світі сховище українського мистецтва, отже, неминуче, сховище трагедій і драм української історії. Якщо забажаєте, архів колективного несвідомого нації. І кожен епізод фільму відкриває завісу над драматичними сторінками минулого – як часів гетьмана Мазепи, так і першого секретаря Щербицького.
Важливо періодично дивитися у дзеркало. Навіть необхідно. Людям і націям. «Національний музей» дає глядачам таку можливість.
Андрій Загданський – знаний український документаліст, який уже багато років живе в Америці. Попередня його картина, «Михайло і Даниїл», розповідала про художника Михайла Щиголя і його взаємини з сином, хворим на дитячий церебральний параліч. У фільмі мистецтво ставало тлом, яке відтінювало особистості героїв, так само, як і в попередній роботі документаліста – «Вагрич і чорний квадрат».
У «Національному музеї» Загданський продовжує цікавитися мистецтвом, яке знову стає приводом для розмови в ширшому контексті. Цього разу про пам’ять, переосмислення спадщини та декомунізацію.
Не хвилюйся, двері відчиняться
реж. Оксана Карпович
Оксана Карпович
режисерка
«Не хвилюйся, двері відчиняться» – це зібраний портрет людей провінції, що мандрують приміською електричкою в Київ. Знятий із короткої відстані, всередині вагонів і на різноманітних станціях, удень і вночі, це фільм про щоденну прекарність, втому й самоіронію звичайних людей, робітників, на яких, як висловилася одна з пасажирок, «тримається наша Україна».
Через короткі спостереження і розмови фільм окреслює історію, загуслий простір й інертний рух країни – від розвалу Радянського Союзу до війни на Донбасі. У цьому просторі й русі український глядач із сумом впізнає себе.
Прем’єра фільму відбулася на міжнародному фестивалі документального кіно у Монреалі у листопаді 2019 року.
«Не хвилюйся, двері відчиняться» – дебютний повний метр Оксани Карпович. Разом із канадським оператором Крістофером Нанном режисерка здійснила тривалу подорож українськими електричками з усією їхньою величчю й відразою.
Фільм портретує міських і приміських божевільних, диваків, підлітків, продавчинь, солдатів та інших пасажирів електропотягів, що розкриваються з неочікуваних сторін і, здається, понад усе прагнуть бути вислуханими.
Побудувати місто
реж. Роман Бондарчук і Вадим Ільков
Роман Бондарчук
режисер
«Побудувати місто» – це фільм про людей, які звели, будують і намагаються зберегти своє місто. Про тих, хто створював найпомітніші зразки модернізму 60-80 років, про колись знаменитих, а тепер забутих архітекторів. Про самі будівлі, які зникають у тіні нових хмарочосів. І про активістів, які намагаються оживити їх, надати нових функцій, нового звучання футуристичним ідеям їхніх авторів.
Головний герой фільму – Олексій Биков, архітектор і дослідник архітектури модернізму. Разом із ним ми вирушаємо в антропологічну експедицію будівлями, майстернями, квартирами та дачами людей, які творили архітектурне обличчя Києва. Вони спромоглися реалізувати себе у надзвичайно складні часи з їхніми часто утопічними ідеями, як має функціонувати місто майбутнього, й ким має відчувати себе людина в ньому.
Мене надзвичайно цікавить питання зв’язку поколінь в Україні. Бо внаслідок постійних політичних катаклізмів кожна нова генерація, як правило, вирішує починати все з чистого аркуша і природно робить помилки попередників, наступає на ті ж граблі. Це відбувається в усіх сферах, але в архітектурі особливо зримо.
Мені також здається важливим усвідомлювати нашу історію, осмислювати реальність через долі митців. Наприклад, барельєф «Стіни пам’яті» Ади Рибачук і Володимира Мельниченка закатали в бетон через те, що радянські чиновники побачили в ньому релігійні мотиви. А знаменита «Літаюча тарілка» Флоріана Юр’єва має всі шанси стати блакитною або золотою вже в наші дні – бо це улюблені кольори інвестора, який будує біля неї торговельний центр. Ці історичні рими здаються цікавими, вони говорять і про зміну часів, і про перешкоди, які треба долати художнику, і про нас як суспільство.
В Україні вже не один рік точаться дискусії навколо декомунізації. Поки одна сторона закликає трощити все, включно з мистецькими артефактами Радянського періоду, інша сторона виступає за збереження вартісного та самобутнього українського мистецтва періоду тоталітаризму. Дещо окремо стоїть питання радянського архітектурного модернізму, який доводиться захищати й від забудовників (приклад такої боротьби зафільмував Олексій Радинський у картині «Колір фасаду – синій»).
Цьогоріч до урбаністичних фільмів, що звертаються до теми радянської архітектури та пам’яті, долучиться ще один – спільна робота Романа Бондарчука («Українські шерифи») і Вадима Ількова («Тато – мамин брат») – «Побудувати місто». Раніше автори вже працювали разом над «Вулканом», режисерським ігровим дебютом Романа Бондарчука (Ільков був оператором фільму). Тепер вони об’єднаються як співрежисери картини.
Поїзд «Київ – Війна»
реж. Корній Грицюк
Корній Грицюк
режисер
«Поїзд «Київ – Війна» цікавий тим, що поєднує столицю та прифронтове містечко, бо за тридцять хвилин їзди від Костянтинівки вже починається лінія зіткнення. Цей поїзд схожий на типовий український поїзд, але там панує зовсім інша атмосфера. Люди всередині напруженіші, тому що вранці на них чекають блокпости, перевірки, дорога на прифронтову територію зі замінованими узбіччями та постійним звуком пострілів. Власне, потяг показує, як швидко в Україні можна змінити мирну столицю на війну.
Велика кількість героїв фільму продовжують жити на окупованих територіях. За ці роки вони бачили війну з різних боків і зустрічалися з волонтерами, сепаратистами та українськими військовими, які звільняли міста на Донбасі. Журналісти й військові також їздять цим поїздом. Це такий мікс, коли в одному вагоні, в одному купе зустрічаються зовсім різні за сферою діяльності люди.
Найважливіше, що, хоч не дуже охоче, хоч зі страхом і тривогою сказати щось зайве, – але іноді ці люди спілкуються одне з одним, намагаються довести свої погляди, по-різному інтерпретують події, які зараз відбуваються в Україні й на Донбасі. І кіно, мені здається, все-таки про діалог і про те, що треба розмовляти одне з одним.
Корній Грицюк – автор одного з перших українських мок’юментарі «2020. Безлюдна країна». Знятий без бюджету фільм знайшов як лютих хейтерів, так і відданих і пристрасних фанатів.
У новій роботі Грицюк більше не вдається до жанрових експериментів. Він повністю переходить до документальної форми й у стилі Майкла Мура опитує пасажирів потягу «Київ – Костянтинівка», провокує їх і вибудовує діалог, п’є з ними та збирає контрастні думки російською й українською мовами про війну на Сході.
Рози. Фільм-кабаре
реж. Ірена Стеценко
Ірена Стеценко
режисерка
«Рози. Фільм-кабаре» – це трагікомедійний документальний мюзикл, героїні якого – сім акторок інтелектуального фрік-кабаре Dakh Daughters Band. Ми з чоловіком, оператором Сергієм Стефаном Стеценком (оператор картин «Майдан» Сергія Лозниці та «Домашні ігри» Аліси Коваленко – прим. автора), фільмували Dakh Daughters приблизно п’ять років.
«Рози. Фільм-кабаре» – це колективний портрет митця на тлі революційних трансформацій. Проте фільм, насамперед, про жінку та її внутрішню свободу. Йдеться не про права жінок, а про повагу до себе, до своїх бажань і талантів. Про вміння любити, починаючи з себе. Про вміння обирати відповідно до своєї внутрішньої правди та чистоти. Про усвідомлення власної сили у відповідальності за те, що відбувається як у суспільстві, державі, світі, так і у власному житті.
Ця картина відкриє двері не тільки у гримерки одного з найцікавіших українських гуртів, але й у внутрішній світ сучасної жінки. Я би присвятила це кіно усім українським жінкам. Нехай кожна впізнає себе в одній із семи героїнь. Нехай вони спостерігають за собою, радіють, що вони різні, чарівні такі, які вони є, справжні «без гриму» – втомлені, у сльозах та у щасті, неідеальні тілом та характером, але сповнені невпинним бажанням творити.
Ірена Стеценко працювала саунд-продюсеркою Dakh Daughters Band із моменту заснування гурту у 2013 році. Приблизно тоді ж Стеценко почала знімати про Dakh Daughters Band документальний фільм.
«Рози. Фільм-кабаре» майже сім років створювався винятково на гроші авторів. Державні кошти залучалися лише на фінальній стадії постпродакшну. За ці роки проєкт пережив численні трансформації, проїхався програмами Work in Progress і залучив до роботи над картиною чотирьох монтажерів, щоби врешті-решт втілитися у формі документального фільму-кабаре.
Ульяненко без цензури
реж. Юлія Шашкова
Ігор Савиченко
продюсер
«Ульяненко без цензури» розповідає про письменника Олеся Ульяненка. Його творчість цікава своєю щирістю і контркультурністю, наклади його книг доволі значні. Нерозумне рішення Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі заборонити книгу «Жінка його мрії» призвело до судового процесу, після якого Олесь був розчарований і помер. Офіційно – від серцевої недостатності.
У фільмі ми зібрали спогади друзів, колег Олеся – людей, що розказують, яким він був насправді, чим і як жив, що його захоплювало. У нас знімають мало фільмів про діячів мистецтва: ми читаємо книжки, але не знаємо їхніх авторів. Олесь залишив спадок з понад 20 романів і багатьох повістей. Подивившись картину, глядачі краще зрозуміють автора і ту епоху, яку описував Олесь.
Навіть просте перерахування фактів із біографії Олеся Ульяненка потягне на окремий повноцінний текст. Якщо ж сильно скорочувати, то це, безумовно, один із найяскравіших українських письменників незалежної України та єдиний, чиї твори були заборонені. Окрім цензурування, Ульяненка піддавали анафемі, неодноразово звинувачували в «чорнусі» (що б це не було), а його сценарій сплагіатив Олексій Балабанов.
«Ульяненко без цензури» додає ще один вимір до розуміння Ульяненка як творця – особистісний – і покаже письменника через призму спогадів його друзів.
Щоденник нареченої Христа
реж. Марта Смеречинська
Марта Смеречинська
режисерка
Мені 15. На два роки молодша за мене сестра зізнається, що надалі хоче жити в монастирі… Шість років потому, з усвідомленням, що я досі виношую в собі нерозуміння й потайну образу, вирішую на власній шкурі відчути, що це за світ, із його законами й атмосферою. Я наважуюся знімати кіно про харизматичний і хаотичний жіночий монастир.
Довгоочікуваний постриг і нові чернечі імена. Отримання хрестів 12 майбутніми послушницями у віддаленому селищі на Закарпатті біля кордону України з Румунією. Сотні сестер-черниць із усього світу на зустрічі в Римі. І, нарешті, дні абсолютної тиші й сердечних особистих історій дівчат про їхнє покликання. Як це, бути нареченими Христа?
Із плином часу трансформується все довкола, але образ чернецтва в соціумі залишається доісторичним, бо це зазвичай малодоступні структури. Моє кіно – це рік глибинного спостереження за життям наречених Христа. Бути поруч із сестрами, чути їх; ми хочемо надати глядачеві таку виняткову можливість.
Донедавна українське кіно вміло оминало релігійну тему. Подібні фільми знімалися ентузіастами-аматорами, викладалися у відкритий доступ і брали участь у фестивалі православного кіно. Серйозного авторського погляду на тему було годі й чекати. Принаймні, до цього року.
Першою ластівкою стала «Зарваниця», яку презентують на фестивалі Docudays UA, а вже восени поличку поповнить інтимна історія Марти Смеречинської – «Щоденник нареченої Христа». Марта впродовж року спостерігала за життям жіночого монастиря, проте робота над картиною триває значно довше.
Bonus tracks
Короткі метри
Від цього моменту й назавжди
реж. Ігор Стеколенко
Ігор Стеколенко та Ольга Ріка
співавтори сценарію
«Від цього моменту й назавжди» – історія про талановитого хірурга, який вперше втрачає пацієнта на операційному столі. Лікар намагається прийняти смерть як частину власної професії. Цей фільм – спроба проаналізувати глибинну мотивацію хірурга, дослідити професію, де щодня приймаються рішення про життя і смерть іншої людини.
Естетика історії – нордична. Холодна графічність й аскетичність середовища підкреслюють недовіру та самотність. Сюжетна гра з часом веде до роздумів про тривалість і неможливість розв’язати головне питання фільму. Музика Юрія Хусточки пронизує простір стрічки, стелиться, мов туманна вогкість. У зв’язці з відеорядом привносить неминуче відчуття холоду.
Короткометражний фільм є ескізом до повного метру «В зеніті», що зараз перебуває на стадії сценарної роботи й пошуку копродюсерів. Події відбуваються у одному всесвіті історії.
Ігор Стеколенко – знаний режисер фешн-відео та кліпмейкер. Минулого року разом зі співавторкою Ольгою Рікою він створив короткий метр «Похибка», який фокусувався на феномені постправди. Цьогоріч має з’явитися ще одна короткометражна робота тандему – похмура історія про похибку лікаря. Складно переоцінити актуальність цієї теми в посткоронавірусному світі.
Нетерпимість
реж. Станіслав Битюцький
Станіслав Битюцький
режисер
У 1890 році в одному з поліських сіл за загадкових обставин помер чоловік. Місцеві жителі звинуватили в цьому його дружину, молоду знахарку, й вигнали її з села. Пізніше в село прийшла сильна негода. Селяни вирішили, що це прокляття наслала на них вигнанка. Вони знайшли її в лісі та спалили живцем, як відьму. Та перш ніж вчинити цей жахливий злочин, вони покликали до неї священника, який повинен був провести з нею останню розмову. Наш фільм – спроба реконструкції цієї зустрічі через уривчасті спогади, залишені пастором.
Над «Нетерпимістю» працювала справжня «дрім-тім». Оператором був Вадим Ільков (тогорічний переможець Одеського кінофестивалю), головні ролі виконали Роман Ясіновський («Кіборги») й Анастасія Пустовіт («Коли падають дерева»), а звук робив Серж Авдєєв, у доробку якого десятки знакових коротких метрів.
Фільм – це переосмислення жанру горор, із яким в українському кіно, насправді, завжди були великі труднощі. Проте еволюція жанру доводить, що серед найцікавіших передтеч сучасного горору чи принаймні одного з його підвидів, відомого нині як постгорор, є така світова класика, як фільми «День гніву» Карла Теодора Дреєра, «Час вовка», «Сором», «Фанні та Олександр» Інґмара Берґмана, «Соляріс» Андрія Тарковського, «Час вовків» Міхаеля Ганеке тощо. Саме про таку традицію горорів ми думали, знімаючи «Нетерпимість». Проте найголовніше інше: «Нетерпимість» – це спроба через історію поглянути на сучасність, на час, де до болю багато людської нетерпимості – заразом, і нетерпимості до будь-кого, хто відрізняється від тебе.
Станіслав Битюцький – засновник інтернет-журналу Cineticle, а нині – дослідник українського кіно та режисер експериментальних фільмів. Його попередні роботи («До побачення, синефіли» і «24») показали на найбільших українських кінофестивалях. Обидві стрічки важко вписати у рамки якогось жанру, проте новий фільм, «Нетерпимість», заявлений як горор.
Плюс один
реж. Мирослава Клочко
Мирослава Клочко
режисерка
«Плюс один» – це історія про прийняття себе й нової ситуації у житті. Молода пара Іда та Юра чекають народження первістка. Одного дня Іда з’ясовує, що їхня дитина буде з ментальною інвалідністю. Вона не знає, як Юра відреагує на цю новину та яким буде життя з такою дитиною.
Я створювала кіно як бакалаврську роботу в чеській кіноакадемії FAMU, здійснивши мрію – знімати в Україні з професійною командою. Ми знімали складну життєву історію, і найбільшим викликом було обрати співмірне вираження кіномови. Без оціночних суджень і моралізаторства. Просто речі як вони є. І щоб глядач повірив.
Поки українське повнометражне кіно не може похвалитися інклюзивністю, у цьому напрямку рухаються короткометражні роботи. «Плюс один» Мирослави Клочко наочно розповідає про ставлення суспільства до дітей із ментальною інвалідністю. Фільм уже мав фестивальну прем’єру на Wiz-Art, де отримав Приз глядацьких симпатій Національного конкурсу, і, можливо, з’явиться й на інших фестивалях.
Хороший хлопчик
реж. Марія Пономарьова
Марія Пономарьова
режисерка
«Хороший хлопчик» (міжнародна назва проєкту – Good Boy) – це фільм про молодого українця, що приїздить у денне відрядження в Амстердам. І без того навантажений, він погоджується допомогти багатьом, але не самому собі. Перенесена в контекст відрядження, історія загострює обставини та ставить під питання мультитаскінг, глобалізацію й ілюзію безкінечної витривалості.
«Хороший хлопчик» – це картина про вигорання. Фільм досліджує питання понаднормової напруги, тиску та внутрішньої вимогливості як норми. Герою хоч і не доводилося жити в часи лозунгу «п’ятирічка за три роки», але він виріс у середовищі, яке не може позбутися гордості за «трудові звитяги». Воно не ставить піклування про себе за валідну потребу.
Після закінчення університету Карпенка-Карого Марія Пономарьова поїхала навчатися до Амстердама, де нині живе і працює. На її рахунку декілька короткометражних робіт, серед яких «Чапля», «9 травня» і «Батьківський день». В оптиці Пономарьової людські стосунки, які не стільки промовляються, скільки відчуваються в напрузі, розлитій в екранному просторі. У новому фільмі «напруга» отримає ще одне вираження – цього разу цілком фізичне.
фільми, які ми очікували минулого року
але, які мають вийти цьогоріч
Земля блакитна, ніби апельсин
реж. Ірина Цілик
Це історія про сім’ю, яка живе на Донбасі та, попри пережиті події, не втрачає жаги до творчості. Стрічка вже отримала приз за режисерську роботу в документальній секції цьогорічного кінофестивалю «Санденс». Українська прем’єра фільму відбудеться на Docudays UA.
Зарваниця
реж. Роман Хімей, Ярема Малащук
Дія «Зарваниці» відбувається на Західній Україні, але відходить від звичного зображення цієї території. Мінімум фольклору та етнографії і максимум соціального контексту. Важко повірити, але, здається, ми побачимо перший фільм про захід нашої країни без гуцулів.
Земля Івана
реж. Андрій Лисецький
Фільм поєднує зникаюче подільське мистецтво з унікальним світоглядом свого героя. Лисецький майстерно знімає історію художника Івана, зосереджуючись на його особистості та невловимому відчутті щастя, якого той досягнув.
Номери
реж. Олег Сенцов та Ахтем Сеїтаблаєв
У світі номерів Сьомий порушує порядок. Від Четвертої в нього народжується Одинадцятий і ламається система, якою керує Нуль. Цю історію про тоталітарний кошмар придумав Олег Сенцов, який фактично зрежисував фільм із російської в’язниці. Допоміг йому Ахтем Сеітаблаєв. Знімальна група погоджувала зі Сенцовим і сценарій, і декорації. Така практика для українського кіно нова, тому її результат може бути різним. Кіно було готове ще наприкінці 2019 року. Прем’єра відбулась на цьогорічному Берлінале у програмі Berlinale Special.
Атлантида
реж. Валентин Васянович
Васянович не зупиняється у своїх експериментах. У його новому фільмі знову немає сценарію, у класичному розумінні, а головні ролі зіграли волонтери та військові, які схожі на своїх персонажів. Дія «Атлантиди» відбувається на території поствоєнного Донбасу. Прем’єра стрічки відбулася на Венеційському фестивалі у 2019 році. В український прокат стрічку обіцяють 5 листопада.
Поміж двох війн
реж. Аліна Горлова
У 2016 році Аліна Горлова доволі гучно заявила про себе на ОМКФ стрічкою «Холодний Яр. Інтро». Наступною ластівкою став фільм «Явних проявів немає». У новій стрічці Аліна продовжує досліджувати вплив війни на долю окремої людини, розширивши географію своїх пошуків.
Сіль з Бонневілю
реж. Семен Мозговий
«Сіль from Bonneville» прямує за двома одержимими мрійниками, які прагнуть поставити світовий рекорд на мотоциклі ІЖ-49. Заради своєї мети вони їдуть у єдине місце на планеті, де це можливо. А разом із ними відправляється і режисер.
Стасіс
реж. Мантас Квадеравічюс
«СТÁСІС» базується на багаторічному етнографічному дослідженні Мантаса Кведаравічюса в Афінах, Одесі та Стамбулі. Курди, суданці, українці та греки зі сквотів, таємних кафе, підземних мечетей, борделів, залишених заводів. Їхні розповіді склали сюжет фільму. Головні герої – Ґаріп, Софія, Мехді та Анна. Їх пов’язує кримінальна й любовна історія, що веде нас крізь сьогодення кожного із задіяних у фільмі міст.
